Люко Дашвар - РАЙ.центр

— Скоро повернуся.

— Сьогодні? — Макар їй услід.

Зупинилася у дверях. Пішла в кухню. На хлопців глянула, усміхнулася. Кивнула — авжеж!

До кімнатки побігла.

— Щось шукаєш? — гукнув Гоцик з кухні.

— Вже знайшла… — Око у бік кухні скосила — не йдуть?

Обережно дістала з кишеньки Макарового рюкзака пласку рожеву пігулку, заковтнула без води, вискочила геть.

Гоцик зітхнув, штовхнув порожню пляшку.

— Пиво скінчилося…

Макар — наче чекав.

— Пішли, пішли… — підганяє Гоцика, а сам уже у кросівки вскочив.

Костянтинівська світилася ліхтарями, неоновими вивісками й автомобільними фарами. Поодинокі перехожі… Хоч і центр, а не людно. Макар із Гоциком намірилися до набережної. Там великий «Фуршет», завжди є світле пиво… Аж попереду — біла спідниця. Зупинилися. Ніби терміново прикурити треба. Вдивляються.

Люба стояла на перехресті та знай озиралася. Вийняла з кишені мобільний… А дзвонити — не дзвонить. Може, час дізнається? Так і є. Глянула, сховала телефон у кишеню, поглядом по вулиці і засвітилася — від рогу прямо на неї мчало розкішне «мазераті». По гальмах! З «мазераті» вийшов красно неголений хлопець років двадцяти з лишком, джинси порепані, сорочина баксів на п'ятсот тягне. До Люби. Обійняв. По рудому волоссю долонею провів. На вушко щось прошепотів.

— Макаре, наша Люба злигалася з метросексуалом, — сказав Гоцик без добра.

— Класна тачка, — відповів Макар. У очах вісімки з номера «мазераті» плигають, як суцільна гнітюча нескінченність.

Набережною в бік Печєрська мчало «мазераті». Люба усміхалася на сидінні поруч із водієм, тим самим красно неголеним хлопцем років двадцяти з лишком, і якби Макар із Гоциком були зараз поруч, то нарахували б у хлопця принаймні три, на їхній погляд, недоліки — по-перше, він був не просто вродливим, а вродливим по-нетутешньому, наче прилетів з іншої планети, по-друге, нелогічно молодим, як на власника дорогої тачки, по-третє — і це головне! — від хлопця пахло тією самою туалетною водою від Кароліни Геррера, яка давно скінчилася у Макара з Гоциком.

Люба мружила очі від тисяч вогнів, що мчали на «мазераті» і миттєво зникали позаду.

— Максе… — розсміялася. — Чому мчимо? Це ж наш час… Він пролітає… Я навіть не встигаю…

— Батьки чекають, — відповів Макс, не відриваючи від дороги погляду. — Мама, мабуть, приготувала свій фірмовий пиріг. Знаєш, чому він фірмовий? — розсміявся. — Вона просто не вміє пекти нічого, крім яблучного пирога.

Вона вдихнула глибоко, очима навкруги нервово.

— Така ніч… А ми мчимо. Мчимо, та недвижні. Сидимо і летимо вперед. Яка дурня! А ще я так хочу пити!

Макс на Любу крадькома.

— Дарма ти нервуєшся. У мене чудові батьки. Вони сподобаються тобі.

Попереду пішохідний міст. Побачила, розсміялася.

— Сподобаються? Певно. А з мосту можна побачити «Царське село». Зупиниш? Не можу сидіти. Так хочеться пити… Нап'юся води і стану відвертою. Ніч одкровень.

— Любо… Кинь хвилюватися. Ми недовго.

— Зупиниш на хвилинку?

Макс натиснув на гальма. «Мазераті» так різко зупинилося біля пішохідного мосту, що двійко однакових, мов близнюки, «деу» перелякано шарахнулися вбік.

Макс обернувся до Люби, провів пальцем по гарячій щоці.

— Господи, Любо! Ми ж дорослі люди, а ти хвилюєшся, наче перед іспитом.

Розсміялася. Затулила обличчя долонями. Відняла, облизала язиком сухі губи. Очі блищать.

— Пішли на міст. Побачимо дім твоїх батьків, і я розповім одну історію. Не можна відкладати.

З автівки вискочила.

— Пішли. Одній не можна. Одна помру.

Побігла до мосту.

— Любо! — гукнув Макс із салону.

Не почула. Тільки біла спідниця тріпотить.

Кілька хвилин — як Всесвіт. Без кінця і краю. Макс ніколи не розумів: як це — без кінця і краю? Батько намагався пояснювати популярно. Говорив: «Уяви собі, синку, паркан. Ти йдеш і йдеш, а він усе не кінчається. Отак і Всесвіт…» — «На нескінченний паркан дощок нізащо не вистачить!» — пручався малий Максим. І питав: «А Всесвіт — з чого зроблений?» — «3… — замовкав батько, але тільки на мить. — 3 дуже різних матерій… Цього добра у Всесвіті — через край!» — «Всесвіт зроблений із Всесвіту?!» — жахався малий. А батько уже хвалився матері: «Геній!» І поночі не заглядав у простору дитячу кімнату, де малий Максим великими від незрозумілого жаху очима дивився крізь вікно просто у той незбагненний Всесвіт.