Брати Капранови - Приворотне зілля

Але іще один учасник подій був сьогодні біля ставу. На берег вийшов з високих кущів старий худорлявий чоловік, одягнутий у білу свитину з традиційним брилем на голові. Він зупинився біля самої води та уважно подивився вгору. Поставою новий персонаж більш за все нагадував покручений жилавий корч, а задерте до неба обличчя увінчувала бородавка на самому кінчику кривого носа.

Спочатку прибулий тільки мовчки спостерігав за подіями, а потім в одну мить простягнув руки вперед, ніби прицілюючись, і раптом наче невидима нитка з’єднала всіх трьох. Жилаві руки описували широкі кола, уважно стежачи за рухом дівчат, а вони рухались, немов керовані цими руками. Зблиснули у світлі зірок два ножі, затиснуті у долонях старого, - звідки й взялися. Довгі ножі, блискучі леза, з тих, знаєте, що зеки по таборах роблять. Тонкі вістря спрямовані на дівчат, і, здається, саме від них починаються ці невидимі нитки. От розійшлися мітли, і чоловік на березі широким рухом розкинув свою зброю в боки. От ножі обернулися один до одного, трохи здригнулися, і дівчата з шаленим свистом рвонули вперед. Ніч озвалася багатим відлунням. Лезо наближалося до леза, і мітли летіли назустріч, гнані люттю і ще однією, невідомою силою. Ось уже зовсім близько ножі, от-от зіткнуться мітли, і вибухне ніч. Та раптом покірні досвідченим рукам ножі розвернулися вістрями до землі і коротко рвонулися донизу, немов дві блискавки. І несподівано мітли здригнулися в повітрі.

Шубовсь!

Стовп бризок, здавалося, дістав неба.

А дід зробив кілька кроків вперед, увійшовши в воду й зупинився, виглядаючи у пітьмі ошелешених з несподіванки, форкаючих супротивниць. Він постояв деякий час, а потім впевнено рушив далі й упіймав вправними руками розкішне волосся чорнявої, а потім і коротке білявої дівчини. Губи його ворушилися, ніби щось примовляючи, але неможливо було розібрати, що саме. Старий міцно вхопив дівчат за волосся і наступної миті потяг за собою на берег, а потім берегом, поки опинився на сухому. Дівчата спочатку очманіло пливли, потім підвелися, почали борсатися, але їх тримали міцно. На березі чоловік зупинився і шарпонув своїх полонянок додолу, так що вони змушені були стати навколішки, потім ще раз - і дівчата стали рачки поруч, голі й бездоганні, як шахи з шахівниці, випнувши звабливі клуби і гойдаючи ніжними грудьми. Старий зміряв їх поглядом, проте без будь-якого захвату від побаченого. Він нахилився вперед і одним рухом встромив у землю перед дівочі голови два блискучі ножі, і дівчата раптом завмерли, немов припнуті. А нападник, впевнившись, що опір остаточно зламано, випростався. У наступну мить в його руках невідомо звідки виник довгий батіг, і одним рухом він оперезав ним ніжні сідниці обох, так що на дівочій шкірі лишився червоний слід. Дівчата зойкнули. Це був другий гучний звук, що рознісся степом цієї ночі, і очерет сколихнувся, відгукуючись, ставок затріпотів хвилькою. А старий підняв батога ще раз, примірився зручніше і знову оперезав дівочі сідниці, а потім ще раз, і ще, і ще.

Дівчата заволали, а він усе бив і бив, методично, без будь-яких емоцій, наче суворий батько карав своїх неслухняних дочок. Батіг зі свистом розрізав нічне повітря, і зойки летіли просто до неба.

Десь на сході починало червоніти. Народжувався черговий ранок.

- Пробачте, а Тетяна Юхимівна вдома?

Смеркало. Микола Пилипович за сільським звичаєм стояв біля хвіртки. Думки його були зосереджені на важливих для подальшого розвитку операції питаннях, а тому поява молодого хлопця на стежині під вишнями пройшла непоміченою.

А подумати керівнику групи було про що. Виявилось, що баба Кабачиха не зовсім відьма. Точніше, зовсім не відьма. І хоча вербування старої пройшло успішно, час настав подумати про більш безпосередні контакти, а значить, як це не важко, про діда Юхима. Бо інших зачіпок у оперативників поки що не було.

Що можна закинути старому? Однозначно Петра. Хай пояснить, чого тоді гуляв попід танцями вночі? Але як до нього підійти? Впертий дід може гостей прямо з порога завернути. Навіть точно заверне. Хіба через парторга спробувати…

- Пробачте!

- Га? - виринув майор зі своїх думок.

Хлопець біля хвіртки трохи сполошився та знічено пробурмотів:

- Вчителька, Тетяна Юхимівна тут живе…

- Нєту єйо, - автоматично відповів майор, і раптом його наче по голові стукнуло: «Юхимівна?!»

Десь далеко забрехали собаки звичним вечірнім хором. А хлопець все ще стовбичив біля хвіртки, переступаючи з ноги на ногу та не даючи зосередитись. Врешті-решт, він таки наважився на щось і видушив із себе: