Брати Капранови - Приворотне зілля

Дід озирнувся:

- Криниця… Так відра ж нема. - Лишивши подорожніх кліпати очима, він обернувся до них спиною і пробурчав під ніс: - Ідіть собі, ідіть.

Собака знову люто кинувся на паркан.

Петро з Миколою Пилиповичем отетеріло дивилися одне на одного, а дід, ще раз озирнувшись, махнув рукою. - Ідіть, ідіть. - І бородавка на його носі гойднулася люто.

Оце так!

Уже відійшовши, супутники зно ву почули дідів голос. Мабуть, собаці щось казав, а може, й лаявся услід.

Петро розвів руками:

- Ну-ну!

- Бандеровець! - сказав Микола Пилипович. - Стріляв би.

Професійна стриманість вмить розтанула. Вони не могли дібрати слів, а як твердо вирішили розмовляти «рідною мовою», то тільки люто сичали крізь зуби.

- Ну, це ж нада! Націоналіст!

Піт заливав чоло і потоком струмився з-під капелюха Миколи Пилиповича.

- Треба було з пістолета шарахнуть собаку і напитися, - врешті сформулював свою думку Петро.

- Ага, і діда заодно. - І як це можна, у нас же на Україні люди щирі, привітні, де ж це таке бачено?

- А может, он москаль? - припустив Микола Пилипович.

Петро подивився на нього, і в наступну мить обидва весело розреготалися.

- Гадюка! - підсумував, одсміявшись, Петро.

Та звідси вже видно було крайні хати. Село і справді виявилось праворуч, гай - ззаду, а попереду, якщо пройти стежкою, височіла осока, беручи в щільну облогу озерце, чи то може ставок, чи щось таке подібне.

Петро раптом запропонував:

- Дивіться, там, напевне, вода. Пішли, скупаємось?

- Думаєш, можна?.. А, чорт з ним, пішли! - рішуче видихнув Микола Пилипович і ще раз вилаявся.

Петро першим звернув стежкою до води. Тепер, коли пересміялись та отримали добру перспективу охолонути, напруга минула і життя знову засяяло приємними барвами.

- А ви знаєте, я зараз вспоминаю, то єсть згадую, ті матер’яли, що нам давали читать. Вони нас за дураків держать?

- Що? - не зрозумів Микола Пилипович, доганяючи.

- Я кажу, те що там написано. Що дощ ховають, зорі крадуть, що треба голим за борону ховатись. Уся ця галіматня.

Микола Пилипович озирнувся, немов перевіряючи, чи не підслуховує хто.

- Та ні, поніма… розумієш, ніхто нікогда серйозно цим вопросом не занімався. А тепер виясняється, що там є велика… ну вобщем, сила. Знаєш, екстрасенси всякі, колдуни… От і прочухались. А матеріали? Нема ж нічого. Нас просто познакомили з тим, що найшли.

- Спеціалісти, - в’їдливо заува жив Петро.

- Які є. Може, з нашою поміччю будуть луччі.

- А ви вірите у всіх цих екстрасенсів?

Микола Пилипович посміхнувся:

- А хто нас спрашиває, вірите чи не вірите? Єсть явлєніє, єсть общественний резонанс. Треба його іспользувать.

- Використовувать.

- Використовувать, - погодився Микола Пилипович. - А для начала - ізучити. Не ізучимо ми - ізучать вони, і, щитай, знову отставаніє. Шеф же ясно сказав - ми з тобой на самому передньому краю. Наша справа - добуть істочник інформації… - Микола Пилипович раптом схаменувся, очевидь, зрозумівши, що забалакався, і закруглив свою промову: - Така от фігня, товариш младший научний сотруднік.

Осока щільною стіною охоплювала береги, та пройшовши крізь неї, подорожні опинилися на величенькій галявині, вкритій важким прісноводним пісочком. Сам ставок був невеликий, метрів сімдесят у діаметрі, і, на диво, з чистою водою. Петро кинув сумку й швидко роззувся.

- Ех, тут можна голяка купатись, щоб труси не мочити!

Микола Пилипович обережно прилаштував свого капелюха на сухій стеблині. Петро рішуче роздягався. Пістолета, який, попри вказівки начальства, знову висів у кобурі під пахвою, він ретельно загорнув у куртку й поклав поруч з «дипломатом» супутника. Микола ж Пилипович, як старший за віком, давно вже припинив удавати з себе Джеймса Бонда, а тому зброю, за винятком крайніх випадків, на себе не чіпляв.

- Піджака больше не надягну, - тепер він критично розглядав мокрий від поту комірець сорочки.

Петро витяг остюка зі своїх джинсів.

- Чорт! Набрався. - І раптом закляк з напівзнятими штанами. - Стой! - Він уважно подивився кудись убік, заправився і зробив кілька кроків. - Ми тут не одні! - Петро підняв з землі бавовняну жіночу сукню, білу з червоними квіточками. - І туфлі оно, - підказав Микола Пилипович.

- Ага. Русалка, - зробив висновок лейтенант і заоглядався, сподіваючись побачити власницю одягу. Але навкруги було порожньо і тихо, жодної хвильки, жодного коливання осоки.

- Забувся хтось, - припустив Микола Пилипович.

- Ну да, а сама пішла без одягу. Ги.