Брати Капранови - Приворотне зілля

Петро посміхнувся на всі тридцять два зуби. Ґрунт для більш-менш тривалої розмови, таким чином, було підготовано.

- А я з Києва приїхав до вас, - досвідчений лейтенант не хотів здатися надто великим цабе, щоб не злякати дівчину, тому навмисне будував фрази дещо незграбно.

Поштарка відклала книжку, що читала весь ранок, і кокетливо поправила зачіску:

- До мене?

- Якщо ви зможете допомогти мені відправити телеграму.

- А чого ж не допомогти? Я для того тут і сиджу. Вам термінову чи звичайну?

- Просту-звичайну, як я сам. - Він перехилився через стійку і потягнувся до стосика жовтуватих бланків. Поштарка автоматично простягла руку туди ж, і пальці їхні зустрілися якоїсь миті на полірованій колись поверхні стола. Дівчина не зразу, але все-таки відсмикнула руку.

- Пробачте… А ви спритний. У столиці всі такі?

- Аякже!

Під уважним дівочим поглядом Петро взяв замусолену ручку і схилився над бланком. Він зрозумів, що обрав правильну тактику. Робити поштарці нема чого, а позагравати тим приємніше, що насправді вона була абсолютно не на Петрів смак. От з такими він почувався впевнено, легко входив у контакт, навіть іноді занадто легко. Не те що вчора на прогулянці, ішов як бовдур, наче не офіцер, а дійсно якийсь цивільний недоносок. Петро прикусив без того надгризений кінець ручки та скоса зиркнув на дівчину. Вона під його поглядом миттєво стрепенулася та взялася навіщось перекладати папірці з шухляди на стіл, а потім назад. Петро нашкрябав стандартний текст, мовляв, доїхав нормально, влаштувався нормально, все нормально, і приписав спеціальну адресу для таких повідомлень. Адреса була невід’ємною частиною їхньої легенди. Петро вважав це перестраховкою, але досвідчений майор поділяв думку начальства, що краще перебдіти, чим недобдіти, тому слідкував за виконанням інструкцій у чотири ока.

Ще раз перевіривши текст, лейтенант елегантним рухом простягнув списаний бланк через стійку.

Поштарка знову навіщось поправила зачіску.

- А я знаю, вас Наталкою кличуть.

- Звідки знаєте? - здивувалася вона.

- На вулиці спитав. Люди кажуть, там на площі пошта, а в ній дівчина сидить така красива, Наталкою звати.

- Ну, прямо вже й красива… - зашарілася з приємності дівчина.

- Так і сказали, клянуся!

Вона ще більше почервоніла.

- А я - Петро. Ми з колегою приїхали до вас з наукового інституту збирати фольклор.

- Надовго? - Вона нарешті взялася обробляти бланк телеграми.

- Поки весь визбираємо.

- Тоді надовго… А телеграма дружині? - спитала дівчина, не піднімаючи очей.

Петро засміявся:

- Ні, цього лиха ще не маю. Її обличчя миттєво розквітло щирою усмішкою.

- А де це ви «нормально влаштувалися»? Ой, ви пробачте, що я розпитую… - Очі стріляли з-за конторки, як завзятий кулемет.

Петро відчув себе мішенню на полігоні.

- Та нічого, розпитуйте на здоров’я. Нас тітка Тетяна на квартиру взяла. Леся склала протекцію.

- Леся? - На дівоче обличчя знову набігла хмарка.

- Леся, парторгова донька. Знаєте її?

- Знаю, - недобре глянула поштарка. - Швидка дівчинка.

Петро чомусь зашарівся і, щоб сховати свою ніяковість, знову перехилився через стійку:

- Слухай, Наталко, можна я на «ти»?

- Можна.

- Так от, слухай, ти випадково зуби заговорювати не вмієш?

- Та ви й самі… - посміхнулася вона.

- А чого це ти викаєш? - обурився Петро. - Якщо я на «ти», то давай і ти, а то буде тут мені викати. Домовились?

Наталка кивнула, і біле волосся гойднулося вперед-назад.

- Так я серйозно нащот зубів. Ми вдвох приїхали з колегою. То у нього зуби прихопило - нема сил. Ледь живий чоловік.

- Молодий? - співчутливо спитала дівчина.

- Та де там! Але й не старий. А як зуби болять, то тоді чоловік ніякий - ні молодий, ні старий, а хворий, правильно?

- Авжеж.

- Так оце я шукаю, хто б йому допоміг, бо до міста їхати сама знаєш як воно, а кажуть, баби як замовлять, то краще стоматолога.

- Сала треба на ясна покласти, - порадила дівчина.

- Сала? - здивувався Петро і раптом засміявся. - Так він не може, він одразу його з’їдає.

- Тоді горілкою можна прополоскати.

- Ага. Із салом.

Тут уже обоє засміялися щиро і весело.

- А скажіть, тобто скажи, Петре, ти як фольклор збираєш, вдень чи вночі? - запитала поштарка, одсміявшись.

- Більше вдень. - Петро не зрозумів, до чого йдеться.

- А ввечері що робиш? - Вона підняла обличчя і подивилася ясними-ясними очима.

- Та так якось.

- Скучаєш?

- По-різному.

- А то ходімо якось, я тобі село покажу, може, покупаємось. Ти вночі любиш купатися?