Брати Капранови - Приворотне зілля

Обід не забарився, і за двадцять хвилин гості вже сиділи біля великого столу з ложками у руках, а хазяйка, вклавши пишні груди на стіл, дивилася, радіючи їхньому апетиту. Густий духмяний борщ з полумисків так і просився до рота, щось м’ясне та пахуче виглядало з казанка, а серед столу на тарілці височіли горою традиційні вареники з вишнями, міцненькі, як сама господиня. Неначе гостей тут завжди були готові прийняти.

- Ой лишенько, ми ж з вами навіть не познайомились! А все через Леську цю: «З Києва, з Києва». Я аж злякалася, думаю, куди таких столичних та в мою хату, так що не подумайте нічого. Давайте хоч тепер знайомитись. Краще пізно, як ніколи. Вас як кличуть?

- Мене - Петро.

- Микола Пилипович.

- А я - тітка Тетяна, ви, мабуть, чули. Це для вас, - вона кивнула Петрові. - А для вас - як змовимось.

Микола Пилипович посміхнувся на хитрий хазяйчин погляд. Дуже невинно виглядало це сільське загравання.

- Ви, значить, у Києві працюєте? Ви що ж, професор?

- Доцент. - Микола Пилипович змушений був перенести увагу з запаморочливих страв до розмови. Петро проковтнув вареник і підібрався.

- Пісні збираєте?

- Сказки. А ви, ізвиняйте, де робите? - досвідчений майор перехопив ініціативу.

- Вчителюю, - тітка Тетяна зневажливо махнула рукою. - І сміх і гріх. Я ж агроном, сільськогосподарський скінчила, а одного разу голова підходе та каже: «Знову вчительку не прислали. Чи не доїхала. А діти чим винні? Виручай». От уже п’ятнадцять год і виручаю.

- Так і не було вчительки?

Хазяйка тільки головою хитнула.

- А от візьміть та пришліть когось зі свого інституту. А я тоді на пенсію піду.

- Куди ж вам на пенсію? - Микола Пилипович швидше ковтнув картоплю, щоб завершити комплімент. - У тридцять літ пенсію не дають.

- Ну, вже і тридцять, - зашарілася з приємності хазяйка. - Стара вже баба.

Микола Пилипович заперечливо похитав ложкою.

- Яка баба? А я тоді що, дєд старий? Ви такая, що вас хоч замуж зараз.

- Ага, чорта мені той заміж? Одного ледве спекалася.

- Пив?

- Як свиня. Більш не хочу… Хіба що якийсь городський.

Вона знову хитро глянула.

Петро, який за балачками встиг добре попоїсти, вдав занепокоєння:

- Нам же командіровки треба відмітити. Як вашого предсідателя знайти?

- Голови зараз немає. - Хазяйка вже спритно прибирала брудний посуд, складаючи його у велику емальовану миску. - А ви до парторга ідіть, чи як його зараз, комерційного директора. Отак вулицею, а там праворуч біла хата.

- Спасибі вам.

- Та ну. - Тітка Тетяна похитала головою. - Нема за що. Не заблукайте.

Опинившись на вулиці, фольклористи попрямували у вказаному напрямку. Сонце вже цілком серйозно збиралося відпочивати. Найкраща пора дня, коли скажена спека припинилася, повітря ще тепле, а холодний вітер та комахи ще не прокинулися, даючи змогу поласувати приємним тихим надвечір’ям. Біля воріт на лавах сиділи баби, гралися на дорозі діти. У шлунку важко перевалювались вареники, що їх, здається, з’їдено було забагато.

Хата парторга знайшлася швидко - хто ж не знає, де начальство живе. Сам хазяїн якраз стояв біля воріт, перемовляючись через паркан із сусідою. Був він у літах, мав розкішні сиві вуса і якимось дивом зберіг на голові густу копицю чорного-чорнющого волосся. Микола Пилипович, який ставився до перукарських питань більш ніж уважно, поправив капелюха на голові і заздрісно зітхнув.

Гостей колишній партійний, а тепер комерційний бог зустрів приязно - певно, сільський телеграф уже доніс повну інформацію.

- Драстуйте, гості дорогі. Чим можу допомогти?

Микола Пилипович відкашлявся:

- Ми командировані Київським науково-дослідницьким інститутом. Собіраємо фольклор, сказки, легенди. Но у нас дуже специфічная задача. Можна з вами поговорити?

- А чого не можна? Ми завжди раді гостям. Проходьте до хати. - Парторг прочинив двері і гукнув всередину: - Любо, збирай на стіл, з Києва гості приїхали!

Колеги не звернули уваги на цей заклик, а дарма, бо коли на широкому столі серед вітальні одна за одною почали з’являтися тарілки з наїдками, відмовлятися було вже пізно, до того ж тут, здається, теж ніхто не прислухався до думки гостей.

- По чарочці за знайомство? - Невеличкий зморшкуватий парторг, чи то пак комерційний директор, скористався тим, що колеги якусь мить роззиралися у незнайомому приміщенні, і вже наливав із високої пляшки чистий, немов сльоза, самогон.

- На роботі… - промимрив було Петро, але отримав стусана під столом від старшого товариша.