Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

Виходимо в місто прогулятися. До площі йдемо мовчки, звертаємо на самотню Гоголівську і прямуємо в напрямку Миколаївського собору та церкви Всіх святих. Зупиняюся біля міського архіву й закурюю, пропоную цигарку Деці, він витягує одну з пачки й також закурює.

«Чого мовчиш?» — стежу за його обличчям.

«Думаю, як правильно вчинити».

«Нема що думати».

«Треба поговорити з цим математиком».

«Я цей варіант уже прокрутив. Нічого не вийде».

«Що пропонуєш?»

«Валити мутанта. Конкретно валити».

Дека замовкає, лише кисло усміхається, через кілька секунд запитує:

«А як же Тибет?»

Пауза.

«До дупи Тибет, ти це прекрасно знаєш».

Ми уважно дивимося одне одному в очі, ніби бачимося вперше. Дека, певно, такого від мене не чекав. Мабуть, він вагається, або думає, що я став іншим. Раптом почуваю до нього незрозуміле озлоблення і ворожнечу. З жаром у грудях говорю, що нам не досягнути того, про що ми мріємо, бо наші мрії та вчинки — це різні речі, ми можемо лише більше чи менше наблизитися до того, чого прагнемо. Я ніколи не сприймав Тибет буквально, як абсолютну істину, лише розцінював його як прекрасний інструмент для вдосконалення; спершу це нагадувало таку собі дитячу забавку, квазіінтелектуальну гру (як ми раніше бавилися в анархістів, екзистенціалістів, магістрів орденів і масонів), в якій мені праглося відчути себе буддистом, але згодом, коли я зрозумів, наскільки це важко й практично неможливо, почувався від цього неприємно: після захоплення постало розчарування і відчай. Дека нічого не відповідає. Ми проходимо повз центральну перукарню, з якої виходить хлопчик із матір'ю. Він зустрічається зі мною поглядом, і я, попри те, що почуваюся прикро, усміхаюся і показую йому язика. Невже Дека мене не розуміє? Я ж усе пояснив, простіше й бути не може. Попереду нас, де видніються торгові будинки ринку, я помічаю пару. Впізнаю Настю, яка йде зі своїм новим другом. Стає трохи млосно й прикро за себе, але я відразу це поборюю, бо щиро хотів, щоб вона знайшла нормального гаврика і щоб у них усе було добре. Дека також помічає її і запитливо зиркає на мене. В цьому немає нічого поганого, кажу вголос, але ніби сам до себе. Вони наближаються, бачу, наскільки Настя красива. Зізнаюся собі, що не варто було від неї відвертатися. Від цієї думки здригаюся і намагаюся зосередитися на іншому. Розпитую в Деки, як його гітарні справи, але він підозріло на мене дивиться. Невже я сам себе зрадив? зрадив, відмовившись від тієї, кого люблю? Паршиво на душі, хочу випити. Спостерігаю за Настею: напружений вираз обличчя, але йде впевнено й навіть занадто твердо, темна спідниця хвилюється від руху тіла, а груди ледь помітно гойдаються під такт кроків. На мутанта, який поруч з нею, не дивлюся. Вони проходять повз нас, вітаємося з Настею легким кивком голови. Депресняк зростає. Пропоную Деці ввечері забухати в мене, він погоджується. Ми йдемо своєю дорогою, я приголомшений тим, що ця випадкова зустріч з Настею відбулася, ніби з чужою людиною. Раніше я не міг собі такого уявити. Не можу повірити, що жінка, яку я любив (аж, бляха, до клітин!), якою я так довго дихав і яка проникла в усі шпарини моєї свідомості, за одну безжальну й коротку мить виявилася чужою і недосяжною. Це і є, мабуть, утрата. Дека скоса поглядає й легко б'є ліктем, щоб я очуняв. Шкодуєш? — ніби запитує очима. Не те слово, плачу, хоча й не показую. Ми доходимо до воріт ринку й прямуємо до Остра. В найближчому гастрономі Дека купує пляшку чернігівської горілки та легку закуску. Знову повертаємося до розмови про Юлю і її недоношеного математика. Треба його валити — твердо кажу я. Через хвилювання від випадкової зустрічі з Настею тремтять руки, і я відчуваю, що хочу битися; хочу, щоб мені попався випадковий даун, щоб першим мене зачепив... але краще, щоб це був математик. Деці кажу: завтра ми прийдемо до нього на факультет, знайдемо вівцю, потягнемо в туалет і відтарабанимо, я тій сучарі гланди через жопу вирву. Дека усміхається з дивним, тихим вигуком «х-хи», і задумано говорить, що в мені інколи виривається моє минуле. В дупі я бачив своє минуле, хай собі виривається, якби тут був покійний Бритий, він би того математика... пауза; це я через ці книжечки й тибети став надто вихованим, блядство, підарів треба валити! Дека мовчить, а через кілька секунд я чую «м-да», ніби він зважує мої слова.

«У Шопенгауера є тема в «Афоризмах»: якщо честь середньовічного лицаря бодай раз переступити, то її доведеться переступати завжди».