Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

Біля ресторану «Полісся» стоїть з десяток іномарок, місцеві бандюки, певно, повернувшись із вдалої роботи у Польщі (щороку їздять цілими паланками обробляти місцеве населення), гуляють на всю котушку. Мабуть, пора телефонувати до матері в Тернопіль, о шостій вона має повернутися додому. На переговорному пункті черга студентів, які беруть жетони і займають вільні кабінки. Є трішки грошей — на розмову вистачить. У випадкової дівчини запитую, котра година; 17.45. Виходжу на вулицю. В сивого дядька у пожмаканому і брудному коричневому костюмі, який щойно поставив велосипед біля телеграфу, стріляю цигарку без фільтру і закурюю. Він сам до себе лається через якісь дубові дошки, що вони намокли і їх покрутило, гнівно спльовує на асфальт і заходить у приміщення телеграфу. Я думаю про Тернопіль, і в мене починається депресняк. Хвилин за десять беру жетон на кабінку. Набираю домашній номер. Довгі гудки. Голос матері. На моє привітання вона реагує кволою, кислою радістю і тихим, приглушеним голосом. Певно, вдома проблеми. Розпитую, що сталося, і мати каже, що батько худне, втратив сім кілограмів, синочку, приїдь. Неживим, сухим голосом вичавлюю, що неодмінно вирвуся. Мати розпитує, як даю собі раду, чи маю що їсти, вдягнутися, Віталічку, як подумаю, що ти бідуєш... Господи... в слухавці народжується ридання. Я заспокоюю, що все добре, навчання не кинув і таке інше.

«Ти приїдеш? Коли ти приїдеш?»

«Приїду. Скоро».

Мати розповідає про хатні проблеми, що під ванною прорвало трубу, затопило сусідів, а ті як ворота повідкривали, знаєш, які вони нарвані, почали погрожувати судами, ох, синочку, довелося відшкодовувати, а ще на дачі злодії зломили будку і покрали лопати й сапи, я мало не здуріла, коли побачила, що нема чим обробляти землю. Раптом усе обривається — через малий завдаток грошей на переговори. Я ще кілька секунд заціпеніло стою зі слухавкою біля вуха і чую короткі гудки. Не відчуваю ні суму, ні радості, ні болю, ні горя... лише безмовна, тиха порожнеча наповнює мене, ні про що не хочеться думати. Виходжу з переговорного, бреду до центральної площі, хочеться пива. Бляха, з бабками — голяк.

Я би міг усе зробити навпаки. Я би міг відійти від тієї звичної лінії, котрої дотримуюся, і моє подальше життя змогло би стати альтернативним до того, в якому я перебуваю, борсаюся, страждаю. Може, саме так люди впливають на власну долю? Це ніби інженерія карми, коли на певному відрізку ти керуєш потоком подій, що стосуються тебе, і змінюєш їхню можливість відбуватися. Дека сказав би, що це повна туфта, що це думки невпевненої в собі людини, яка не здатна створити внутрішню рівновагу, а тому вигадує всіляку маячню.

Який важкий цей світанок: він виповзає з чорноти ночі, мов велетенська густо-синя брила олова, і причавлює крони дерев Графського парку та дахи навколишніх будинків. Майже цілу ніч — через кляте безсоння — думаю. Майже цілу ніч мучуся не з власної волі. Таке враження, ніби думки — це безмежна внутрішня країна, яку не можу підкорити і через це все більше стаю безсилим і виснаженим. Подумки я встиг переговорити з Настею, Лідою, Декою, Юлею, А., з купою знайомих, особливо важко було розмовляти з батьками... з батьком; я не міг уявити його обличчя, лише бачив погляд — гострий, пронизливий, холодний, що засуджує і дивиться на тебе, як на нікчему. Я уявляв своє повернення в Тернопіль, як сумну подію, що не принесе радості.

Думав: про те, що постійно хочу їсти; оскільки можливостей харчуватися за власний кошт у мене нема, то я багато думав про те, що хочу їсти за чужий рахунок, так воно в більшості випадків і виходить. Це знову мене гнітило, принижувало, і я сушив голову, як поправити ситуацію. Через тотальне безробіття в Ніжині роботу знайти неможливо. Ми з Хо-хо та ще з кількома студентами ходили на залізничний вокзал, щоб влаштуватися на розвантаження товарних вагонів, але місцеві мужики мало нас не побили, бо і їм бракувало підзаробітків. Багато з моїх знайомих влаштувалися працювати на ринок, їхнім інтелектуальним намаганням настав повільний, але незворотній кінець: спершу вони трохи сумували і гризлися, що не можуть багато читати чи писати, але невдовзі в них з'явилася байдужість і навіть агресивність до таких, як я; про мене вони й зараз висловлюються, що я невдаха, який «не вміє добре заробляти» чи якому «начхати на майбутнє». No future — як казали старенькі й добрі панкоші. Бариги, ви хоча би понімаєте, що Сід Вішелс срав на ваші ґешефтні проблеми, на весь ваш бізнес і на ваше майбутнє. Барити, ви хоча би понімаєте, що і я — скромний, голодний студентик — також скромно срав на всі ваші проблеми, ну, хіба я винен, що народився на цій землі і опинився в цьому містечку торгашів? Ну, хіба я винен, що опинився серед таких самих напівбожевільних (а через це в чомусь і шляхетних) юних майже-інтелектуалів, які все віддають заради серйозної книги і заради ідіотських, поверхневих балачок про трансцендентальність і деконструкцію. Звісно, я волів би жити краще: ірландські широти чи — на крайняк — шотландські, туманні гори й глибокі озера, над якими сидів би зранку до вечора зі спінінгом і кидав на блешню. Кидати на блешню значно приємніше, ніж щодня парити себе дилетантськими балачками про літературу, філософію, творчість, живопис, скульптуру, архітектуру, релігію та історію. Мені навіть цікавіше було б з ескімосами, бо я страшенно обожнюю сніги, їхнє безмежжя нагадує безмовну містику (тільки приємну на колір), в якій усе зливається, засинає; інколи я думаю, що сніги ескімосів — це ніщо, в якому зустрілися всі початки і завершення, абсолютний мінімум і абсолютний максимум (якщо за кардиналом Казанським), вочевидь, це настільки спокійне видовище, що звільняєшся від будь-якої тривоги. Бляха, я всього цього не знаю, але мені так думається зараз, у цьому містечку торгашів. Бариги, я краще стану останнім жебраком, але не покину думати про сніги ескімосів, Тибет, Кузанського, Вішелса та інше.