Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

Коли заїжджаємо в Кирилівку, таке враження, що моя нетерплячка побачити море ніби зростає в кілька разів. Я розглядаю людські садиби, хати, подвір'я, на воротах висять таблички «здаються кімнати» або «кімнат нема». Ліда пропонує поїхати ближче до центру й починати шукати звідти. Ми повільно їдемо вулицею, по якій ідуть люди в купальних костюмах, плавках, із надувними матрацами й кругами на плечах. Ходимо по господарях і розглядаємо кімнати, нам одразу таланить, бо за десяток подвір'їв від перехрестя в центрі знаходимо потрібне житло, умови Ліду задовольняють. Знайомимося з господинею, яка просить називати її Тимофіївною, вона показує нам нашу кімнату з трьома ліжками і дає ключі. Тимофіївна відразу розповідає що й де знаходиться: холодильник у коридорі хати, пользуйтесь, реб'ятки, душова і туалет у кабінках наприкінці двору, ах да, магазини хароші, оптові, тут же, рядом, пройдете через огород, всьо вроді, ну, реб'ятки, отдихайтє. Даша знову скиглить, що хоче до моря. Ми розпаковуємо речі, переодягаємося в пляжний одяг і йдемо до води. В рибному кіоску купуємо два копчених судаки, а в магазині кілька пляшок пива. Виходимо на пляж, я вперше бачу море. Воно спокійне, темно-синє, лише на горизонті повільно втрачає різкі кольори й зливається з небом. Далеко від берега на поверхні води розсипані невеликі силуети рибацьких човнів. На пляжі купа людей, і ми насилу знаходимо вільний шмат піску, на якому можна зупинитися. Розправляю велику парасолю від сонця, встромляю в пісок і під куполом тіні ми розстеляємо покривало. Вечірнє сонце не припікає, деякі люди збираються і йдуть із пляжу. Йду купатися, дрібні мушлі боляче колють у стопи, я насилу добираюся до води, заходжу і метрів тридцять іду до нормальної глибини й пірнаю. На березі стоїть Даша й махає ручкою. Я знову пірнаю й пливу у відкрите море. Ще ніколи не почувався так добре, вода легко тримає тіло на поверхні. Лягаю зіркою й дивлюся в небо. Уявляю, як ми кохатимемося з Лідою вночі, коли Даша засне. Уявляю, якою буде наша шкіра: солонуватою, теплою і розслабленою. Думаю про Ліду, певно, мені поталанило, що я знайшов цю жінку. Виходжу з води й дивлюся на них, на моїх двох улюблених, ніжних дівчат. Ліда лежить на животі, поклавши перед себе лікті, від чого її груди, стулившись, стали повнішими. Я збуджуюся і подумки звільняю їх від купальника. Я б хотів, щоб вона також подивилася зараз на моє причандалля, яке хвилюється під плавками. Ліда гортає жіночий журнал і лускає насіння. Даша позаду неї бавиться, набирає в руки пісок і визбирує з нього мушельки. Раптом мала бере відкриту пляшку пива, яка стоїть біля лівого Лідиного ліктя і починає пити. Мало не лускаю зі сміху. Потім Даша так само поважно ставить пляшку на місце і знову грається піском. Я падаю поруч із Лідою, на неї летять краплі води, вона кривиться і швидко кидає мені рушника. Лежу на спині, накривши очі футболкою. Ліда гладить мені пальцями груди, водить пучками по шиї, підіймається до обличчя. Стає страшенно лоскітно, вона водить пальчиком по губах, і я намагаюся його легко вкусити.

«Ти задоволений?»

«Ліда, я тебе люблю».

«Обманюєш», — сміється вона.

«Ліда, ти знаєш, що я вперше на морі?»

Нічого не відповідає, на обличчі з'являється сумна задума. Чим вона переймається? Невже не вірить, що ми будемо разом? Знову кажу, що хочу з нею одружитися, якомога швидше, відразу після приїзду, навіщо зволікати, нехай переконається, що я не жартую і не використовую її; Ліда, я хочу бути з вами, обіймаю Дашу, але вона, заклопотана будуванням фортеці з піску, від мене відсторонюється. Вірю — задумано дивиться перед себе, зітхає Ліда і каже: «Зривається вітер, час повертатися».

...коли я залишаюся наодинці з такими думками, то сповнююся тривоги, яка розростається в мені, ніби чужорідне тіло, проникає в найдальші закапелки свідомості. Не знаю, як далі бути. Єдине, що можна вберегти від цієї тривоги, — це власні спогади й пам'ять. Я провів неспокійну ніч у відчайдушному безсонні; підводився з ліжка, сідав за письмовий стіл, брався читати Алішера Навої, коли ж набридало, писав прозу, точніше, вичавлював із себе хаотичні й незрозумілі уривки переживань, кидав, ішов курити в рекреацію, знову лягав спати... мені снився коридор на моєму поверсі, укритий липким павутинням, а в ньому — фрагменти закривавленого Настиного тіла, її напіврозплющені, нерухомі очі... я прокидався мокрий від поту, знову йшов курити... і так без кінця... Ця ніч остаточно переконала мене в тому, що живу не так, як слід, що це наслідок багатьох помилок, які роблю щодня, і, що найстрашніше, не помічаю цього. Втрачаю спокій і стаю схожим на розладнаний рояль, із якого намагаюся вичавлювати гармонійну мелодію. Щоб відволіктися від думок, розпаковую речі й розкладаю їх по кімнаті, куди лише щойно перебрався з кімнати Ковінька. Не забути в нього поприбирати, бо коли приїде з дружиною з Луцька, то від тієї конюшні, що я залишив, певно, здуріє. Я дуже переживав, щоб мене часом не поселили в іншу кімнату, як це часто люблять робити розумники зі студентського комітету. Дякувати Богу, все обійшлося: я отримав ордер на свій рідний закапелок, де на вікні замість фіранок висить політична карта світу, а на стінах — мої малюнки відомих людей, виконані олівцем; як-не-як — було би прикро з цим усім розпрощатися: з виглядом на університет і пішохідну доріжку, яка веде до нового корпусу і по якій щодня ходять симпатичні довгоногі дівчата.