Анатолій Дністровий - Патетичний блуд

Під вечір ми приходимо до Юлі і бачимо її коханого: це худорлявий чорнявий студент, здається, з фізмату, він сидить на краю ліжка, поклавши руки на коліна, і нагадує сільську тітку, яка прийшла на прийом до начальства і чекає, коли її впустять; у нього тонкі, стиснуті губи, полохливий і нетривкий погляд, при зустрічі з нашими очима його бліді щоки спалахують червоними плямами, певно, в ньому все палає, він почувається скуто й вороже. Юля намагається весело щебетати. Щоб розрядити напружену обстановку, ми з Декою також жартуємо, говоримо всілякі дурниці, але незнайомець — от мудило, ну хоча би підіграв задля пристойності — нас не підтримує навіть найменшою усмішкою, ніби ми викликаємо в нього зневагу та роздратування. Що ж, і за це спасибі. Мій внутрішній голос підказує, що це не та людина, з якою Юлі треба бути, хоча можу й помилятися. Мала заклопотано крутиться, ставить на стіл величезну металеву миску, з-під покришки лине смачний запах пельменів, і велику таріль з овочевим салатом. Дека відкриває пляшку вина, яку приніс. Я настільки розчулений пельменями, що вголос зізнаюся про своє щастя: Друзі, я так давно їх не їв, ви не повірите. Юля сміється й каже, щоб сідали до столу. Відчуваю страшенний голод, що довго дрімав і несподівано вибухнув, ніби вулкан. Ледве себе контролюю, щоб у поспіху не виявити своєї слабинки — що нестерпно хочу їсти; навмисно чекаю, поки всі накидають собі пельменів, і лише тоді беруся за них сам. Юля дивиться на мене теплим поглядом, немов хоче сказати: «я все розумію». Дека каже: «всім смачного»; я також намагаюся вимовити з пельменями в роті те саме й одразу себе картаю, бо забув це побажати перед їжею. Дека наливає в металеві кружки вино, ми цокаємося під млявий тост за знайомство і п'ємо. Вино не дуже добре, від нього трішки відгонить ґумою чи іншою підозрілою бідою, мабуть, палево попалося. Врешті, ми відриваємося від їжі і триндимо. Задля ввічливості Дека береться за гостя й розпитує про життя. Слава — так його звати — відповідає ліниво, коротко, ніби це його дістає. М-математик, — іронічно кажу про себе і їм далі. Потім Юля з Декою говорять про літературу, що з прочитаного конкретно накрило, Юля захоплено переповідає один із Гамсунових романів (вона, звичайно, тільки про любов хаває), а Дека згадує Музіля, якого лише почав читати. Математик несподівано долучається до них, і тут, бляха, пацана прорвало: Желязни, Кінг, Чейз, інша пурга, він ще називає такі імена, про які я ніколи не чув, таке читати, бляха... хе, мені би ніколи не спало на думку. Дека пирскає («це тобі не брохів читати», — підморгую йому). Слава кидає на нього різкий погляд, надувається, як сич, полотніє, і на його блідих щоках гуснуть дві червоні плями. Він замовкає, наїжачується і дивиться в тарілку. Юля почувається незручно. Уявляю, що в неї робиться на душі, певно, не знаходить собі місця. Чого вона зв'язалася з цим Славою? Мені здається, що він гнила людина. А може, він Юлю до нас ревнує? Я про це й не думав. Інакше як пояснити те, що з першої ж хвилини знайомства Слава на нас визвірився, як ненормальний? Це він зараз себе стримує, все лайно гамує в собі, а коли воно прорве... Ми допиваємо вино, і я кажу, що нам із Декою пора. Дека здивований від моїх слів, але не перечить, підводиться і ми виходимо. М-математик, — іронічно кажу я про Славу в загальному коридорі. Йдемо до мене, сідаємо один навпроти одного, вмикаємо магнітофон і слухаємо німецькі військові пісні та марші, які Дека купив на ринку «Петрівка» у Києві. Закурюємо. Дека випускає дим і дивиться собі під ноги.

«Що скажеш про математика?» — запитую в нього.

«Не хочу про це думати. Він їй не підходить».

«Так. Але вона сама має до цього доперти. Нам не варто на неї впливати».

Заходжу в загальну кухню, ставлю на вільну електроплиту чайник, із каструлі, що поруч, смердить перегорілим. Забули супчик і його не стало. Повертаюся. Дека каже, паршиве вино, підробка, його мутить і він валить блювати в туалет. Я йду по сусідах і шукаю ліки, в кількох кімнатах стріляю по дві-три таблетки «активованого вугілля», а ще в одній — «фестал». Там, де дали «активоване вугілля», висока блондинка Даша сказала, щоб відпрацював, я погодився, бо вона давно мене приваблює, хоча й вища на цілу голову і має трішки задовгого носа. Мене страшенно збуджують її ноги, це такі ноги, як сказав би мій покійний друг Бритий, які починаються з горла. Коли вона сказала, «щоб відпрацював», у мене відразу встав. Господи, про що я тільки думаю... Дека лежить на ліжку й застиглим поглядом дивиться в стелю. Даю йому таблетки, він незграбно ковтає і ліниво запиває водою з чашечки. Заходить Хо-хо, каже, що сьогодні буде робити в рекреації скачки, потанцюємо, поспіваємо, Дека, треба твоя участь, на гітарі пограєш, ґут? Дека мовчить і далі дивиться в стелю.