Ерік Сігел - Історія одного кохання

— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?

— А як — наше майбутнє, наше одруження?

— Хтось згадав про одруження?

— Я згадав. І ладен усе повторити.

— Ти хочеш одружитися зі мною?

— Так.

— Чому?

На той час моя кредитоспроможність сягнула такого рівня, що у мене вже була картка клубу «Дайнерс» [19] Членам цього, клубу відкрито кредити у найреспектабельніших готелях та ресторанах. . Досить мені було розписатися на аркушику паперу, і я став гордим власником двох квитків (перший клас — знай наших!) до Міста Закоханих.

Коли я прийшов додому, вигляд у Дженні був кепський: обличчя бліде і змарніле. Але я сподівався, що, як тільки вона почує про мій фантастичний задум, щоки ЇЇ враз порожевіють.

— Місіс Берретт, у мене є новина,— сказав я.— Здогадайтесь яка.

— Ти полетів з роботи,— сказала моя дружина-оптимістка.

— Не полетів, а полечу,— відмовив я, витягаючи квитки.— І не з роботи, а в Париж. Летимо завтра увечері.

— Дурниці, Олівере,— сказала вона. Сказала спокійно, не так, як завжди — з удаваною сварливістю. Сказала якось навіть ніжно.— Дурниці, Олівере.

— Поясни, будь ласка, детальніше, що означають твої «дурниці».

— Слухай, Оллі,— сказала вона тихо,— нам треба це робити інакше.

— Що робити? — запитав я.

— Я не хочу в Париж. Мені не потрібний Париж. Мені потрібний ти...

— Але ж я в тебе є, серденько! — перебив я її з удаваною веселістю.

— І ще мені потрібен час,— провадила вона.— А часу ти мені не можеш дати.

Я зазирнув їй у очі. Вони були невимовно сумні. Сумні від суму, який розумів тільки я. І в них був жаль. Їй було жаль мене.

Ми стояли мовчки, обнявшися. Боже, якщо хтось із нас має заплакати, хай ми заплачемо обоє! Але краще не плакати ні їй, ні мені.

Потім Дженні розповіла, що вона почувала себе «препаскудно» і пішла знову до доктора Шеппарда — не консультуватися з ним, а вимагати, щоб він відкрив правду: «Скажіть мені, ради бога, що у мене таке». І він сказав.

Я відчув себе винним за те, що вона почула правду не від мене, а від іншого. Вона зрозуміла це і зробила навмисно дурне зауваження:

— Він випускник Ієльського університету [20] Ієльський університет — один з найстаріших і найбільших університетів США. Традиційний суперник Гарвардського. , Оллі.

— Хто?

— Екерман. Гематолог. Він стопроцентний представник Ієла. Закінчив там і коледж, і медичний факультет.

— Він уміє принаймні читати й писати? — запитав я.

— Це ми побачимо,— посміхнулася місіс Олівер Берретт, випускниця Редкліффа 1964 року.— Але я чула, що він уміє розмовляти. А я хочу порозмовляти з ним.

— Гаразд, тоді звернімося до ієльського лікаря,— сказав я.

— Гаразд,— сказала вона.

Тепер мені принаймні було не страшно повертатися додому. Я не боявся «поводитись нормально». Знову ми жили душа в душу, навіть знаючи, що дні нашого спільного життя злічені.

Нам треба було погодити деякі речі,— такі, що нечасто стають предметом обговорення чоловіка й дружини, яким заледве минуло двадцять чотири роки.

— Я покладаюсь на твою твердість, хокеїсте,— сказала вона.

— Авжеж, я буду твердий,— відповів я, міркуючи водночас, чи здогадується всевідаюча Дженніфер, що у великого хокеїста тремтять коліна.

— Я хочу, щоб ти підтримав Філа,— пояснила вона.— Для нього це буде найважчим ударом. Зрештою тобі що: ти станеш веселим удівцем.

— Я не буду веселим,— урвав я її.

— Ні, ти будеш з біса веселим. Я хочу, щоб ти був веселим. Домовились?

— Домовились.

— Домовились.

Минув рівно місяць. Ми саме пообідали. Дженні й досі готувала їжу, настоявши на цьому. Я насилу переконав її, щоб вона дозволила мені мити посуд (хоч вона й досі шпигала мене, кажучи, що це «не чоловіча робота»), і саме прибирав тарілки, а вона грала на фортепіано Шопена. Раптом Дженні зупинилася посеред одного з прелюдів, і я відразу зайшов у вітальню. Вона сиділа, опустивши руки.

— Ти почуваєш себе гаразд, Дженні? — запитав я, маючи на увазі відносне значення слова «гаразд». Вона відповіла запитанням:

— У тебе вистачить грошей на таксі?

— Звичайно,— відповів я.— Куди ти хочеш поїхати?

— Та, мабуть, у лікарню,— сказала вона.

Ми заметушились, і я зрозумів: настала фатальна хвилина. Дженні йшла з нашого дому і вже ніколи не повернеться. Вона сиділа, а я складав її речі, міркуючи: що вона думає? Що їй найдорожче у нашому домі? Що б вона хотіла запам'ятати навіки?