Михайло Бриних - Шахмати для дибілів - цейтнот доктора Падлючча

Ще з обіда у ньому поселилося передчуття, шо час прийшов. Як це було завжди - без попередження, сігнальних огнів і прєдварітільної ласки. Ніяких вистрілів з ракєтніц да феєрверків. Пожалуй, це імінно те, за шо Капабланка найбільше ненавидів свою удівітільну судьбу.

“І чому саме тут, в цьому унилому, холодному і далекому городі? Де я нікада раньше не був?”, - так думав Капабланка, переставляючи пєшки з е2 на е4. Він здєлав цей хід на всіх без винятку тридцяти досках, чого раніше нікада собі не позволяв.

По колу шахматних фанатів пробігла волна смурних прогнозів, шо маестро рішив порвать присутніх при помощі каралєвского гамбіта.

“Катора ж із цих партій? І хто із них?”. Ось два питання, які чеканились в мозгу Хосе Рауля, када він отривав фігуру від одної клєтки й опускав її назад, в пространство чисто тактичної гризні.

Капабланка разиграв десяток іспанських партій, шестеро противників примінили крєпку, хоть і крайне песимістичну, защіту Філідора, четверо рішились на французьку защіту. Ше дев’ять умніків полізли в срамні дибютні експирименти, которі дажи стидно класіфіцирувать. І тіки на одному столику Капабланка чото розіграв Королівський гамбіт. На то у нього були свої ризони: слішком огидним, на грані ригаки, був цей київський аматор, шоб з ним возитись до глибоких ендшпілів. А такі, як правило, не знають правил шахматного комільфо - і грають до убогого кінця, до оглушитільного слова “мат”.

Када пішов другий час ігри, суперників поменшало раза в три, но публіки в залі тіки додалося. Патаму шо погромлені кияне жаждали кубінскої крові, й небезпідставно плекали надєжди, шо хтось із тридцяти доморощених мастіров таки удєлає молодого заокеанського вискочку. Та й п’ять утрінніх поразок Капабланкі надихали мєсних матовщіков, як огнєнна вода - опухших ескімосів.

Минув ше час, протягом якого нєкий франтоватий чмирь найшов можливість поставити маестру вічний шах - довольні репотери записали в блокнотіки про перші полочка, оторвані в грандмастіра. Ше на одній досці Капабланка случайно ухопився не за ту фігуру, споткнувшись об валінки суперника, які той скинув прямо під ноги сіансьору. Аморальні судді тут же принялись жать руки дєду, який таким образом здобув (хоть і незаслужено) віртуозну в чисто спортівному смислі перемогу. Під кінець третього часа в різних кутках зала Капабланка доігрував лише дві партії. Одну із них - проти крупного мастіра Богатирчука, одного із закадичних дружків Боголюбова, которий стояв у нього за спиною і не стидався шептать підказки. Впрочім, таке поводження нічуть не суперечить правилам сианса одночасної ігри. Там був якийто сложний ладєйний ендшпіль із лишньою пєшкою в аборигєна, - той наполегливо пхав небогу поближче до першої горизонталі. За іншим столиком, хоть як це странно, партія застопорилась в макабричному мітільшпілі. Іронія на грані сатіри полягала в тому, шо тугодум, которий ліхорадочно смикався над клєтками й припадочно сучив ручками-ножками, як людина-паук, - це був імінно той крайнє неприємний тіп, проти якого Капабланка примінив Королівський гамбіт. Уже після десяти ходів, када стало ясно, шо ігра переростає в формінне побоїще, Хосе Рауль німного змінився на лиці. Вчергове оказавшись біля столика, за яким потіло чмо з проплєшиною да в замизганому сюртуку, він вимушений був прищурювати лівий глаз, де шото начинало покалувать і тіпати. Капабланка думав, шо це дуже замєтно для публіки, а втім - напрасно. Публіку більше зацікавив цей недоносок, який супроти всіх законів природи та еволюції, нашкрябав достатньо дєньог для купівлі вхідного білєта. По ньому ж нізя було сказать, шо він фінансово спроможний придбати навіть огризок груші на базарі. Крім того, шо общая вонючість шахматіста була самим луччим його захистом проти тисняви, він взагалі чудом оказався за доскою: судді спершу хотіли тупо позвати городнічого і виставити приблуду вон, але чомусь передумали. Зара кожен із них чухав рєпу і не міг понять, откуда і навіщо це людинолюбство? Галімий тіп, чий візуальний ансамбль довершувала чорна пов’язка на правому оці, котора жодним чином не уподібнювала його до пірата, після каждого свого хода ще й шото викрикував та гелготів. На це Капабланка уваги майже не звертав - незнання мов іногда справляє добру службу. Але й усі присутні, шо характєрно, тожи не могли понять, шо воно там лепече.

Када ближче до двадцятого хода партія скрутилася в неймовірної красоти дулю, Капабланка бросав на ублюдочного суперника дедалі мрачніші взгляди. І діло не в тому, шо він боявся подцепить коросту, якою одноглазий щедро засипав чорні клєтки. Непосвящонний в таінства ігри зівака міг би подумать, шо діскомфорт кубинця - чисто шахматного свойства. Патаму шо Хосе Рауль пожертвував ради атаки слішком много фігур, й непанятно було, хто кому ставить мат. Насправді ж з каждим ходом Капабланка чуствував дедалі більші приступи містичного кашмара, який знав з дєцтва і тому не міг ні з чим попутать. Не менш чотко він знав, шо ефектно виіграє цю партію, влупивши дурачку смертоносний удар не раньше і не пожже, ніж двадцять сьомим ходом.