Евгения Кононенко - Книгарня «ШОК»

Звичайно ж, усі сонети, як і велить слов’янська перекла- дацька традиція, було відтворено по-українськи як сонети з усіма необхідними атрибутами у вигляді, де треба, рівнозвучних рим у катренах, а де треба - відмінних у терцетах. Мені й досі шкода, що та натхненна праця, яка очищає кров, підтримує відсутність зайвої ваги та дає сили опиратися паскудствам цього світу, втратила для мене свою моти- вацію. Але свого часу плоди перекладацького натхнення винагородилися несподівано щедро - французька премія за невеличку антологію французького сонета викликала розгубленість і обурення в середовищі перекладачів-націєтворців, які нажили на перекладах французьких текстів не один геморой. Найбільше обурювало те, що не було чим обуритись. Адже всі сонети було перекладено не тільки з дотриманням правил «сонетарства», а й без будь-якої транстекстуалізації, себто без виходу за рамки української цнотливої традиції.

Вони чекали довго. Деякі, не дочекавшись, пішли з жит - тя. Але ось прийшла солодка мить помсти. Два невеличкі есеїстичні романи Анні Ерно, написані в жанрі моноло- гічних сповідей. Перекладаючи їх, я ще не знала, що таке транстекстуалізація, що таке феміністична школа перекладу - все сталося інтуїтивно. Сповідь французької жінки, яка дуже відверта у зображенні свого жіночого досвіду. Настільки відверта, що вживає французьку «ненормативку».

Без перебільшень, українська версія писалася кров’ю перекладачки. Вона стала мені рідною, жінка, яка бунтує проти того, щоб бути слухняною й пасивною, причім бунтує так рішуче, що перекладати її сповідь можна тільки зі словником розмовної лексики - звичайний словник на 50 тисяч не рятує.

В українській немає стількох жаргонних слів, скільки вживає ця бунтівна французка низького походження! Вживає вона й відверто обсцентну лексику, яку перекладено російськими матюками, - фахівці кажуть, що то праслов’янські слова.

Подейкують, французи до своїх матюків звикли настільки, що ті перестали бути табуїзмами. В Україні цей процес також розпочався, але кіл перекладачів-націєтворців (усі вони, без винятку, чоловіки) ще не охопив. Тому й прийшов донос у посольство Французької республіки про чужинецький українській культурі підхід до французького оригіналу.

То чим має бути українська перекладна версія, дотична до оригіналу? Певне, вона мислиться не тільки і гарною, і вірною жінкою, а ще й такою, яка майстерно прикриває грішки чоловіка. І не п’є він у мене, і не матюкається! Їй не стрижуть кіс і не видирають нігтів. Але й ніякої транстекстуалізації не потерплять. Доки в руках у колег-націєтворців радянського гарту є таке «староє, но грозноє оружиє», як донос.

Чому пишуться відверті есеї? Відповідь найлегше винести за межі раціонального: пишуться - і все. Пишуться, бо полегшують душу. Французька письменниця Анні Ерно, яка пише тільки глибоко особистісні монологічні романи-відвертості, взяла за епіграф до одного зі своїх останніх романів слова Жана Жене: «Ми пишемо про себе, коли нас зрадили всі, коли більш нічого не залишається». Людина, яка не є літератором, в такому стані, бува, веде щоденник. А письменник, бува, напише есей. Психологи дають рекомендації, як вести щоденник, щоб він мав психотерапевтичний ефект і для того, хто пише, і для того, хто все це одного дня читатиме. Але есей, навіть дуже відвертий, - не інтимний щоденник. Щоденник - це приватна писанина для друзів, родичів, а також для себе по кількох роках. Інша річ, що літературні твори іноді стилізуються під щоденники. А есей пишеться з претензією на літературу, тобто, за визначенням, орієнтований на якомога ширше коло читачів. Отже, чому саме есеї, а не новели чи романи? Те саме, про що кричить, стогне або іронічно хихикає відвертий есей, може бути подано не через інтригуючий монолог, а через традиційний літературний текст - і нехай хтось ламає собі голову, що є автобіографічним, а що нафантазовано.

Але буває такий стан, коли гострота задуму, на думку автора, сягає того рівня напруги, коли текст неодмінно має бути проговорений від першої особи. Це було, було насправді, і було не з вигаданими особами літературного тексту, а саме зі мною, чиє ім’я зазначено на обкладинці. Про це говорити нібито соромно, я зізнаюся в жахливих речах, я не жалію нікого, і насамперед себе, але я маю розповісти про це всім вам, знайомим і незнайомим, хоч би світ завалився… хоча все це підриває підвалини… хоча це обурює та дратує багатьох.