Евгения Кононенко - Книгарня «ШОК»

Але навіщо я роблю цей огляд новел популярної письменниці? Аби сказати, що мої якщо не кращі, то, принаймні, не гірші, проте не мають і тисячної частки слави Анни Гавальди? Запитання «Навіщо?» в контексті творчості ніколи не має сенсу. Але можна поставити інше питання: «Чому?», і на нього я цілком можу дати відповідь. До цього тексту, який я зараз пишу, а ви читаєте, мене спонукало оповідання «Епілог», останнє з добірки Анни Гавальди.

Молода жінка, дружина й мати, яка пише короткі оповідання, вперше вирішує відіслати їх видавцеві. Чоловік іронізує з приводу літературних уподобань своєї дружини. Але ось її запрошують на паризький Лівий берег, де розташовані найвідоміші видавництва Франції. Молода жінка натхненно й нервово готується до зустрічі з видавцем. Навіть купує божевільно дорогу білизну, хоч інтимної ситуації не передбачається. Однак на зустріч зі справжнім чоловіком, яким є видавець, жінка, яка шанується, не може йти у штопаних трусиках, у старому ліфчику. Адже - це зустріч із долею, тим паче що доля, destin, у французькій мові чоловічого роду.

З’ясовується, що друкувати текстів Анни Гавальди престижне видавництво поки що не планує; її запросили, аби порадити продовжувати писати. У молодої жінки шок, у неї стрес! Їй відмовили ноги, вона не може вийти з кабінету видавця. Її виставляють до приймальні разом із кріслом, де вона сидить до кінця робочого дня. А потім так само разом із кріслом виносять на вулицю. Майбутня зірка світової новелістики сидить посеред вулиці, дивиться на вечірніх перехожих, на перших відвідувачів ресторану. У душі знову починає щеміти, як перед народженням нового оповідання. Але вона згадує, скільки в неї вдома невипрасуваної білизни. Ноги починають знову слухатися. Вона йде додому, попередньо подарувавши свій рукопис екстравагантного вигляду дівчині, яка виявилася іноземкою, та ще й не розуміє французької. І от, перекладаючи саме це оповідання, розуміючи, що французьке дієслово, яке за правилами лексикології перекладається «від’їбися», треба по-нашому перекладати «відчепися», мені мимоволі згадалося моє, якщо можна так висловитися, входження до літератури. До української, звісно.

Тож коли в мене було написано й надруковано на ма- шинці десь із дванадцять коротких оповідань (зараз їх у моєму творчому доробку чи не сто), приятель віддав мої тексти авторитетному критикові модерного штибу Миколі Рябчуку, тодішньому завідувачеві відділу престижного часопису «Сучасність». Зараз цей чоловік дав спокій літературній критиці, перекваліфікувався на фахового націоналіста і постколоніаліста (nationalism and post-colonialism studies). А тоді Микола Рябчук у певних колах вважався літературним авторитетом № 1. До того ж вів відділ літератури престижного часопису «Сучасність», а отже, міг підкріпити свою позитивну оцінку публікацією в солідному друкованому органі. Микола Рябчук прочитав мої незграбні машинописи з одиницею «1» замість українського «і» й вигукнув слова, які й досі, буває, цитуються у вузьких колах, коли йдеться про мої творчі витоки: «То де ж той хлопчик, який написав ці оповідання?»

Якщо перекласти цю фразу з української на французьку, маючи на увазі переклад у широкому сенсі, то, з огляду на повну відсутність видавництв в Україні в середині 90-х і престиж «Сучасності», яка донедавна була часописом іноземних українців, вигук Миколи Рябчука на мою адресу означав визнання, аналогічне прийняттю рукопису до друку не менше ніж у «Gallimard».

Роль Миколи Рябчука на моїй творчій стезі не обмежувалася тим, що саме завдяки йому мій прозовий дебют відбувся не в саморобній багатотиражці, яких у середині дев’яностих було багато, а на сторінках престижної «Сучасності». За кілька років до того, прочитавши його оповідання (а Микола Рябчук уславився ще й добіркою оригінальних оповідань), зокрема про юну поетку з провінції Галю Ганчорку, яка принесла вірші про кохання й рідну природу до місцевої газети, редактор якої провалив іспит з історії літератури, я також вигукнула: «Таких оповідань я зможу написати сто!»

Отже, й на формування мого неповторного творчого стилю вплинув Микола Рябчук, а не Анна Гавальда, якої тоді ще й на світі не було. Бо ж і в новелах Миколи Рябчука була та сама душевність дружньої розмови, яка є фішкою новелістики нині всесвітньо відомої Анни Гавальди.

Тоді, в далекому 94-му, я купила десять чи більше чисел «Сучасності» й дарувала всім, аж не лишила для себе. У мене немає того числа з моєю першою публікацією. То був період гіперінфляції, і пригадати, а тим паче оцінити суму гонорару за ту публікацію було б і важко, і не показово. Але пам’ятаю, що розраховувала на гонорар за п’ять оповідань, десь рівний ціні п’яти пляшок горілки, яку я тоді ще пила.