Ирен Роздобудько - Дві хвилини правди

Єва поглянула на нього в люстерко.

- Я відчула, що мені чотирнадцять! - сказала вона. - Який жах! Дане, я вже й забула, який ти навіжений! Навіщо я тебе взяла?!

- Щоб зробити те, чого тобі давно хотілось! - сказав він, втираючи сльози. - Пропоную вийти, сісти он там, на ту чудову копицю, і знищити сліди злочину шляхом негайного поїдання!

Вони так і зробили. Помідорів не так вже й багато, адже були вони розміром з кулак. Дан діставав їх з багажника і передавав Мії, котра складала їх у пелену своєї довгої червоної спідниці. Вийшло кожному по два. По два величезних «серця», ще гарячих від сонця, із шорсткою, пружною шкіркою, через яку вчувався справжній аромат, аромат, позбавлений магазинної штучності.

За невеличким рівчаком виднілася копиця скошеної трави. Дан подав Мії руку, допомагаючи перестрибнути рівчак. Однією рукою вона тримала поділ спідниці і це виглядало досить кумедно.

Вони сіли на траву. Мія виклала помідори. Вони схопили їх, немов чарки. Помідори і справді світилися на сонці червоним вином.

- За знайомство! - проголосив Дан. - За знайомство і за нашу дорогу, яка має коли-небудь скінчитися…

Ще ніколи вони не їли таких смачних помідорів!

А головне, помідори були хмільні. Першою це зауважила Єва, на котру накотилася хвиля веселощів.

- Це якісь… наколоті помідори! - зареготала вона.

Її сміх умить заразив інших. Дан звалився навзнак у копицю.

- Точно! - реготав він, - Наколоті! Недарма ж біля них ніхто не стояв!

- Вони чекали на нас! - додав Іван.

Мія крутила головою, дивлячись на кожного, і затуляла обличчя руками - з її очей текли сльози.

- І що далі? - сміялась Єва.

- А далі… - не вгавав Дан. - У нас виростуть роги, крила, хвости і пазурі…

- Або - відпадуть! - додав Іван.

- Або відпадуть… - луною відгукнувся Дан і припинив сміятися. - Якщо ми всі помремо - це я буду винен.

Єва теж перестала качатися по траві і стала серйозною. Вона поглянула на годинник.

- Треба вирушати, - сказала вона, - Інакше ми будемо їхати всю ніч! А я погано воджу вночі…

Це була нагода ще раз подати руку Мії. Дан так і зробив. Її долоня була прохолодною й сильною… Несподівано промайнула думка: якби відчути її на своїй спині - якою б вона стала? М’якою? Теплою? Невагомою? Чи залишила б подряпини? В шлунку щось запекло, спустилося нижче. Дан розлютився, ледь не плюнув собі під ноги. Клята офіціантка. Каліка!

Вони побрели до авто. В траві голосно дзюркотіли коники.

Дорога…

…Ось уже понад рік він майже не читав газет. Хіба що іноді отримував «лінки» від друзів з різноманітними новинами культури. Політика його більше не цікавила.

Ізолював себе від всього цього цілком свідомо і зовсім не шкодував, адже в голові значно посвітлішало.

Однак нещодавно, слухаючи по радіо виступ якогось чергового патріота, - з тих, хто, розбуджений посеред ночі ладен виголосити цілком пристойну промову, якою решту свідомих громадян аж до кісток пройме, - відчув, що в його просвітленій і вже майже аполітичній голові назріває певне почуття, котре можна було б охарактеризувати коротким словом: «досить».

Тобто, подумалось йому, башта зі слонової кістки (навіть якщо ця башта - в десятиповерховому вулику) - річ добра, але з неї колись треба вибиратися. Можливо, це «колись» настане не так скоро. Але неодмінно настане. Йому спало на думку, що інтелігенція, як і годиться будь-якій інтелігенції в будь-якому куточку світу, дуже довго відмивається від лайна.

Ще б пак! На те вона й інтелігенція. Вона ж не може просто так підібрати з землі окуляри, знайти свій капелюх і рушити далі в брудному одязі! Це їй не личить…

Кілька років тому він і подібні до нього надто голосно кричали і надто щиро вірили. Адже інтелігенція схильна до віри у порядність та справедливість (за те її у всі часи і лущать, мов горішки).

Наївна інтелігенція гадала, що скоро прийде хороший дядечко і одразу принесе щастя на лопаті. По три кілограми - кожному.

Лопата і справді з’явилася. І на кожного з неї таки висипалось три кілограми… відбірного лайна.

Що в такому випадку робити інтелігентові?

Він не кидається бити пику, не галасує, не викликає міліцію. Він розгублено заклякає - так, як і стояв. Із роззявленим ротом.

А потім понуро бреде додому. Може навіть поплакати дорогою…

Він повільно знімає забруднений одяг. І починає відмиватися.

Відмивається, варто зазначити, ретельно і довго. Адже лайно, в котре тебе вмочили, досить липке. До того ж треба оговтатися і від несподіваного розпачу. А цей процес - ще довший.