Олесь Ульяненко - Серафима

Хруста поклали до лiкарнi. У нього зробилося пергаментним обличчя, вiн марив, i лiкарi сказали, що печiнка у бiзнесмена розкладається швидше, нiж м'ясо на сонцi. Це був квiтень мiсяць. Якраз Лєра вийшла замiж. I того дня, коли сонце жовтком бовталося у колодязiв дворiв, Серафима прокинулася рiвно о дванадцятiй годинi: у поту, зi сверблячкою мiж ногами. Вона випила трохи абсенту, прийняла ванну. I, стоячи бiля дзеркала, вона побачила себе, своє вiдображення, мовби з потилицi, знову. I та, друга вона, повiльно кудись йшла, туди, у глибiнь - синю i страшну. Вона повернулася й пiшла.

На вулицi її злякало сонце i тлумище людей. У вухах лящало. Сонце гуло в небi, вiдбивалося у вiкнах. В авто вона трохи прийшла до тями, але всю дорогу до оранжереї не могла опанувати себе. Спочатку думала про Лєру, але пiд'їжджаючи, зрозумiла, що справа в iншому. I це стосувалося Хруста. В оранжереї вона знайшла течку з адресами, iменами людей, копiями iсторiй хвороб. Треба було дiяти. Переписавши дуже старанно все, що було потрiбно, на папiрець олiвцем для креслення, вона поїхала до чоловiка. I умовила його зробити пересадку печiнки. Це був єдиний спосiб вiдтягнути час. Вона сама не розумiла, для чого, але була певна - так потрiбно.

Виходячи, вона зiткнулася з Чакосом i доктором Юркевичем, особистим лiкарем Хруста. Високий чоловiк з чорною борiдкою, горбоносий, iз обличчям зеленим вiд геморою й iнших хвороб. Тобто - усiма ознаками гульвiси, селадона. Доктор пiдторговував морфiєм i ледь не потрапив до в'язницi. Хруст допомiг йому, i упродовж десяти рокiв Юркевич, чи не найкращий спецiалiст в столицi, зробився другою тiнню бiзнесмена. Юркевич полюбив Серафиму вiдразу. Називав не iнакше, як «лапочка» i «сонечко». Гречно цiлував їй руку, iнодi цiлував в щоку, i Серафимi це подобалося, виходило так, нiби щось їх пов'язувало.

- Як вiн там? - поцiкавився доктор, затуляючи своєю недолугою постаттю Серафиму вiд Чакоса: вiн не терпiв його.

- Погано. Вiн погодився на пересадку печiнки, - вiдповiла Серафима, намагаючись розгледiти через широке, гостре плече доктора, обличчя Чакоса.

- У вас, лапочко, буде час? Менi з вами треба поговорити, - доктор поцiлував руку Серафими. - Скажiмо, через годину.

- Так. Я на вас чекатиму в «Конкордi», - i вона пiшла, погойдуючись мiж бiлих дверей коридору лiкарнi. Сонце гудiло на вiкнах, на асфальтi i калюжах. Вона погнала свiй «Феррарi» одеською трасою, а потiм зупинилася i потелефонувала.

- Алло, Сергiй Юрiєвич? Я з приводу квартири. Ви подавали оголошення? Нi? Тодi я помилася. А, ось воно шо: ви вже здали її? Нi, я мiсцева. Але розумiєте, у мене виникли сiмейнi негаразди.

Ви не можете щось пiдшукати? Так, це мiй номер мобiльного. До завтра.

Вона гнала «Феррарi» i розумiла, що на пересадку нiхто не згодиться. Це майже смерть. Але про що саме вона дбала, i дбала щиро, нiкому не спаде на думку, а так - все шито-крито. I вона з завмиранням серця погнала на Володимирську, плекаючи надiю, що зустрiне того чоловiка з тендiтними жiночими руками. Мрiї рожевими хвилями покотилися у Серафими перед очима. Це нездiйсненне, що нагадувало чорно-бiле порно, це таємниче з неповторним запахом, що проникав у людський органiзм, наче отрута, заводило її, як сучку пiд час тiчки. Нiчого особливого, але втiху вiд життя вона знаходила у мрiях, подiбних до кiно, i кiно, подiбному до мрiй.

Скiльки разiв, наче прихожанин, який по недiлях навiдувався до церкви, вона приїздила пiд дешевий гадючник на Володимирськiй, пила пиво, спостерiгаючи за дiвчатами-клофелiнницями, i чекала на незнайомця з вуркаганським обличчям i нiжними руками. У нього непроникнi темнi очi, вiдкритi прямо, а не по-вовчому, як у Фiкси, i не такi жорстокi, як у Хруста. Це пiдкуповувало. I його руки. Напевне, самi руки, вузькi долонi, що контрастували з його мiцним торсом. Вiд них вiяло нiжнiстю i переступом. I коли цей чоловiк з'являвся, пив з пляшки пиво, кволо перемовляючись з дiвчатами, у неї там, унизу, все опускалося. I Серафима захлиналася вiд щастя, подумки закривала вiд себе навколишнiй свiт, згадуючи людей, яким вона зобов'язана, i яких, о так, яких вона любила: Настю, Реуса, батькiв i Хруста. Вона знала, що нiколи не зiйде, або, навпаки, не здереться до вершин цього чоловiка, i це її заспокоювало. Це як дивитися кiно або вiдео-ролики.

I ось вона його побачила з авто: хлопчача мiцна постава, повiльнi рухи. Прекраснi руки вiн тримав у кишенях. О, сама чарiвнiсть! А втiлена чарiвнiсть ця була Слiпаком - вуркою-рецидивiстом. Син номенклатурникiв, був вiн професiйним тенiсистом, а забавлявся тим, що трахав гарних i просто привабливих дiвчат, а потiм пiдсилав на квартири, якi успiшно «чистив», тобто грабував. «Пiд ним» колись «ходив»