Незважаючи на панцир рішучості, який мене захищав, я був принижений братньою ніжністю його зневаги. Його тон і його слова посіяли в мені зерна сумніву. Нишпорка він чи ні? Моє серце опосіло вагання. Якщо він нишпорка, то може зневажати мене за вчинок, на який би погодився сам. А ще, можливо, він чує до мене надто гостру відразу, щоб узяти у свої спільники і чинити паскудства, бо я в його очах не такий престижний і не такий яскравий, як інший злодійчук, що його він хотів би взяти на моє місце. Я сповна відчув його зневагу. Ще трохи — і вона б розчинила мене, як цукрову скелю. Мені годилося б, не надто цим усім переймаючись, усе ж постаратися зберегти свою твердість.
— Так ось, Жанно, якби хтось інший був на твоєму місці, то йому перепало б від мене на горіхи. Не знаю, чому я пустив повз вуха твої слова. Ніяк не втямлю.
— Ну й гаразд.
Він звів голову, його рот залишився трохи розтулений. Мій тон його здивував.
— Як?
— Я кажу, що все гаразд.
Я ще ближче нахилився до нього і поклав свою руку йому на плече.
— Мій любий Ґі, я такий щасливий. Мене охопив жах, коли я побачив тебе разом із Р. (поліцаєм), як ти з ним заприязнився, не буду цього приховувати. Я здрейфив. Я злякався, що ти пошився у стукачі.
— Ти відбився глузду. Я зв'язався з ним насамперед тому, що він волоцюга над волоцюгами, а ще — щоб він роздобув мені документи. У цього типа грошей кури не клюють.
— Гаразд. Тепер я вірю, але вчора, коли я побачив, як ви разом банячите, то, присягаюся, в мені все перевернулося. Я ж бо терпіти не можу стукачів. Ти знаєш, мене ніби обухом по голові огріли, коли я засумнівався і подумав, що ти міг скурвитися.
Я відкинув обережність, про яку він сам не забував, докоряючи мені, і трохи підвищив голос. Позбувшись його зневаги, я відчув полегкість, дихати стало вільніше, і я мало не затанцював. Мене окрилила радість, що я випручався з обіймів зневаги і так уник бійки, яка вже назрівала, і в якій би всі сутенери бару пішли супроти мене, а ще тому, що завдяки моєму велемовству я горував над Ґі. Нарешті, жалість до себе надала моєму голосу зворушливих модуляцій, позаяк я програв, хоч і стояв ще на ногах. Моя твердість і непримиренність луснули, і оборудка з пограбуванням (про яку ніхто з нас навіть не затнувся) остаточно забулася. Нас оточували бувалі в бувальцях звідники. Вони розмовляли галасливо, проте дуже чемно. Ґі розповів мені про свою подругу. Я щось йому відповів. Мене огорнув великий сум, який інколи протикали спалахи моєї люті. Самота (образ якої міг бути у вигляді туману чи випарів, що соталися з мене) на якусь мить прорвалася надією і враз зімкнулася наді мною. Я міг би мати спільника на волі (позаяк я нарешті впевнився, що Ґі — стукач), але я з'їв гарбуза. Мені хотілося зраджувати разом із ним. Оскільки я прагну мати змогу любити своїх спільників. Не можна, щоб ця обставина незвичайної (грабіжника) самотності залишила мене замурованим із яким-небудь хлопчиком-незграбою. Під час оборудки я весь обертаюся на страх (або радше на світло) і напевняка ризикую впасти в обійми свого спільника. Я зупиняю на ньому вибір не за його зріст чи силу, не для того, щоб він захищав мене на випадок невдачі, а для того, щоб тваринний страх укинув мене в чудовий прихисток його бездонних обіймів та стегон. Цей вибір небезпечний тим, що часто страх наскільки відступає, що обертається на ніжність. Я надто легко покладаюся на ці чудові рамена, на цю спину, на ці культі. Ґі викликав бажання працювати разом.
Він прийшов до мене у якомусь сум'ятті. Мені важко було зрозуміти, чи його страх і справді такий панічний. Того ранку вигляд у нього був геть жалюгідний. Він почувався далеко певніше в коридорах і на сходах Санте, спілкуючись із «котами», чий престиж зводився до хатніх халатів, у які вони перебиралися для зустрічі зі своїм адвокатом. Чи не безпека, яку дарує в'язниця, сприяла такій його легковажності?
— Я маю вибратися з лайна. Підкажи мені щось, аби я чухнув у якусь глушину.
Він намагається жити поміж «котів» і в його нервозності, у фатальному русі його голови я розпізнаю трагічну манеру педиків та акторок. «Хіба можливо, — каже він мені, — щоб на Монмартрі «чоловіки» дурили один одного?»
— Ти мене заскочив зненацька. Нічим зараз тобі не зараджу.
— А мені байдуже, яке дільце, Жанно. Якщо хочеш, замочу якогось звідника. Я ладен уколошкати «кота» за двадцять кусків. Учора я заледве не попав на каторгу.
— Це мене не колише, — сказав я осміхаючись.
Читать дальше