Жан Жене - Щоденник злодія

Викрадаючи автомобіль, Ґі рушав з місця лише тоді, коли з'являвся його власник. Він глузував просто в вічі бевзеві, у якого з-під самого носа цупили автомобіль. То було для нього свято. Він вибухав розкотистим металевим, ледь силуваним, штучним реготом, а відтак чухрав геть. Бачучи окрадену жертву, її заціпеніння, шаленство та немічність, я рідко коли не страждав.

Коли я вийшов із в’язниці, ми зустрілися у барі звідників. У «Віллі». Стіни там були обвішані фотографіями; портретами танцівниць, а надто боксерів і танцюристів. Ґі не мав ані шеляга за душею, бо щойно втік із тюрми.

— У тебе є якесь дільце на прикметі?

— Та є одне.

Пошепки я розповів йому про свій намір обчухрати одного власника кількох мистецьких творів, годящих для продажу за кордон. (Я щойно завершив роман «Собор Квіткової Богоматері», після видання якого завів кілька цінних знайомств.)

— Треба заковбасити «кота»?

— Не варто. Наставляй вуха.

Глибоко вдихнувши повітря, я нахилився до нього. Я змінив поставу рук на бильці шинквасу, пересунув ногу і нарешті наготувався до стрибка.

— Послухай. Ми можемо запроторити цього типа на тиждень до хурдиги.

Не можна сказати, що риси обличчя в Ґі спотворилися, одначе вся його фізіономія цілковито одмінилася. Його обличчя немов знерухоміло і закам'яніло. Я був нажаханий раптовою жорстокістю погляду його блакитних очей. Трохи схиливши набік голову, Ґі пильно дивився на мене або, певніше, уп'явся в мене очима, немов збирався прицвяхувати до стіни. Зненацька я відчув усю глибину речення: «Я зараз тебе пришпилю!» Він відповідав мені тихим і рівним голосом, скерованим на мій живіт. Він видобувався з його вуст, як нечуственна колона, і невблаганно, як таран. Приглушений, монотонний, він здавався ущільненим і стужавілим.

— Як, і це кажеш мені ти, Жанно? Ти пропонуєш мені запакувати «кота» до хурдиги?

Моє обличчя було незворушне і таке саме жорстоке, як і в нього, але іще напруженіше і вольове. Його грозовому обличчю, де громадилися чорні хмари, я протиставив своє обличчя-скелю, його громи та блискавиці стиналися з моїми кутами та стрімчаками. Знаючи, що його суворість виснажиться і обернеться на зневагу, я, не гаючись, дав йому одкоша. Я став гарячково крутити мозком, як мені вийти з цього становища, щоб він, бува, не подумав, ніби я здатен на таке паскудство. Я мав виграти час. Я мовчав. Я дав йому змогу висловити своє зачудування і вилити на мене свою зневагу.

— Я можу пришити цього типа. Якщо хочеш, я його ухекаю, я замокрушу твого «котяру». Тільки накажи. Ну що, Жанно, ти хочеш цього?

Я вперто мовчав, нижучи його очима. Мені здавалося, ніби моє обличчя непроникне. Але Ґі мав помітити мою напругу і, мабуть, гадав, ніби мій вольовий рішенець, який так його вразив і збентежив, помалу-малу вкинув мене у вкрай драматичний стан. Так ось, я боявся його жорстокості як ніколи, бо саме того вечора він видавався особливо мужнім. Він поважно сидів на високому дзиґлику, його м'язисті кульші, туго обтягнуті гладенькою тканиною штанів, випиналися, а рука, яка на них спочивала, була дужа, груба і шерехата. Я не можу достеменно сказати, що саме зближувало його з ними: злоба, безглуздя, мужність, вишуканість, пишнота чи липкучість, — але Ґі був схожий на сутенерів, які терлися довкола нас, був схожий на їхнього друга. Він гнітив мене. «Вони» мене гнітили.

— Ти хоч даєш собі звіт, що таке спровадити туди людину? Ми обоє з тобою пройшли через це. Воронь Боже це робити.

Чи сам він зраджував, запродував своїх друзів? Його близькі стосунки з якимось інспектором поліції із П. Ж. наганяли на мене страху — і давали надію, що він стукач. Страху, бо він міг накапати на мене і випередити мене у зраді. Надію, бо я міг мати кумпана та підмогу в паскудствах. Я зрозумів самотність і відчай мандрівця, що згубив свою тінь. Я й далі мовчав, утупившись поглядом у Ґі. Моє обличчя залишалося незрушним. Ще не настала мить щоб опанувати собою. Хай він мимрить із подиву, аж поки не зіб'ється з пантелику. Проте я не міг уже стерпіти його зневагу, коли він сказав:

— Та все ж, Жанно, я вважаю тебе своїм братухою. Розумієш? Якщо якийсь зальотний, чи тутешній «кіт» захоче з тобою поквитатися, я спущу з нього шкуру. А ти, ти мені кажеш…

Він стишив голос, оскільки звідники почали підсідати ближче до нас. (Повії теж могли нас почути. Бар був напхом напханий.) Мій погляд став ще жорсткіший. Брови насупилися. Я міцно стулив рота і мовчав.

— Знаєш, якби не ти, а хтось інший запропонував мені таке…