Жан Жене - Щоденник злодія

Святістю я називаю не стан, а моральний вчинок, який до неї веде. Це ідеальна точка моралі, про яку мені нема що сказати, оскільки я її не помітив. Вона віддаляється, щойно я наближаюся до неї. Я жадаю і боюсь її. Цей вчинок може виявитися марним. Одначе, хоч він і болісний, проте веселий. Він божевільний. У безглуздий спосіб він обертається на Каролінку, яка задирає свої спідниці й верещить із радості.

Я підношу до найвищої чесноти не лише самотність, а й жертовність. Ця чеснота має переважно творчу основу. Очевидно, над нею тяжіє прокляття. Чи я здивую когось, заявляючи, що злочин може прислужитися утвердженню моєї моральної сили?

Коли я нарешті проникну в саме осердя образу, стану світлом, власне, тим, хто доносить його до ваших очей? Коли я опинюся в серці поезії?

Я ризикую заблукати, сплутавши святість із самотністю. Але завдяки цьому реченню чи не ризикую я знову надати святості християнського змісту, що його я прагну відокремити від неї?

Ці пошуки ясності, можливо, марні. Осягнення її віщує спокій. Усмішка, з якої зникнуть і «я», і «ви», обернеться на байдужу усмішку, яка споглядає речі.

Того ж таки дня, коли я прибув до Санте — у ще одне з багатьох місць мого ув'язнення, — я постав перед начальником тюрми через те, що, йдучи коридором повз віконце камери, озвався до одного зі своїх приятелів. Кара не забарилася: мене одразу ж запроторили до карцеру на два тижні. Після триденного ув'язнення якийсь робітник дав мені недопалків, їх передали в'язні моєї камери, до якої я так і не дійшов, що мене вельми розчулило. Вийшовши з карцеру, я їм віддячив. Ґі сказав мені:

— Ми збагнули, що прибув новенький, на дверях було написано: Жене. Ми знали, хто такий Жене. На тебе чекали. Ми доглупалися, що ти попав до карцеру, і передали тобі чинарики.

Оскільки моє ім'я значилося у списках тих, що вже сиділи в цій камері, вони виявили солідарність із незнайомцем, покараним за якусь провину, до якої вони не мали ніякого діла. Ґі був душею камери. Смаглявий підліток з білявими кучерями уособлював непідкупне і суворе сумління. Щоразу, як він звертався до мене, я осягав сенс чудородного виразу: «Розрядити парабелум між крижі».

Його заарештувала поліція. У мене на очах відбувся такий діалог:

— То ти вчинив напад на вулиці Фламандській?

— Ні, не я.

— Ти. Консьєржка тебе впізнала.

— Виходить, хавка того ракла схожа на мою.

— Вона править, що його звати Ґі.

— Виходить, у того ракла така сама хавка і таке саме ім'я, як у мене.

— Вона впізнала твоє дрантя.

— Виходить, у нього така сама хавка, таке саме ім'я і таке саме дрантя, як у мене.

— І такий самий чуб.

— Виходить, у нього така сама хавка, таке саме ім'я, таке саме дрантя і такий самий чуб, як у мене.

— З'ясовано, що то твої відбитки пальців.

— Виходить, у нього така сама хавка, таке саме ім'я, таке саме дрантя, такий самий чуб і такі самі відбитки пальців, як у мене.

— Бачу, це триватиме довго.

— До кінця.

— То ти вчинив напад.

— Ні, не я.

Саме від нього я одержав листа, де є такі місця (я ще сидів у в'язниці Санте…): «Любий мій Жанно, я зараз на бобах, тож не маю змоги надіслати тобі передачу. Я не маю ані шеляга за душею, але хочу сказати тобі щось таке, що, сподіваюся, втішить тебе: я вперше вдався до суходрочки, думаючи про тебе, і вгонобив себе. Принаймні, ти можеш бути певний, Що десь є друг, який думає про тебе…»

Інколи я дорікаю йому за його панібратство з інспектором Рішардо. Я намагаюся втовкмачити йому, що поліцай ще мерзенніший від нишпорки, але Гі пускає мої слова повз вуха. Він дріботить. Розстебнутий комір його шовкової сорочки м'яко майорить довкола його шиї, спадаючи на рамена, піджак сидить ладно; голову він тримає високо і дивиться просто себе, суворо оглядаючи сумну, сіру й похмуру вулицю Барбеса, де якийсь «кіт» із-за фіранок умебльованої кімнати може накинути на нього оком.

— Так, по суті ти маєш рацію, — каже він. — Усі вони плюгавці.

За якусь хвильку, коли я думаю, що він уже забув мої слова (справді-бо якийсь час він нічого не думав, щоб ліпше відчути на своєму зап'ястку вагу срібного ланцюжка, або ж чекав, коли в його голові утвориться пустка, щоб ця думка знайшла собі місце), він бурмоче:

— Так, але все-таки лягавий — це щось інше.

— Отакої! Ти вважаєш?

Незважаючи на всі мої докази, що лягавий проти нишпорки гідний більшого осуду, я відчуваю те саме, що й Ґі, але не зізнаюся йому в цьому. Я люблю, так, потай я люблю поліцаїв. Я не розповідатиму йому про своє хвилювання, коли в Марселі на бульварі Бельзюнс я поминав поліційну їдальню. Вона просто роїлася марсельськими поліцаями в однострої і в цивільному. Їдальня притягувала мене. Там кишіло зміями, які звивалися, перепліталися з невимушеністю, яка не заважала — а можливо, навіть сприяла — їхній підлоті.