Жан Жене - Щоденник злодія

Споглядання Арманових рук, гадається мені, було того вечора єдиною відповіддю на всі метафізичні хвилювання. Заступлений ними, Арман зникав, руйнувався і воднораз ставав реальніший і дійовіший, чого вимагала від нього така персоніфікація, оскільки він був головним носієм цього герба.

По суті я зберіг про нього самого не дуже ясні спогади, пам'ятав хіба що те, як Арман відважив мені два чи три ляпаси, що з мого боку було б нечесно від вас приховувати. Він терпіти не міг, щоб я його змушував чекати бодай хвильку. Може, він боявся, що я зникну назавжди. Кілька днів я вдавав, ніби поблажливо пантрую за його сварками з Робером, але я страждав від любови, досади і лютощів. Цієї туги я сьогодні, можливо, без вагань позбувся б, сприяючи зляганню двох чоловіків, яких я любив: одного — за його силу, другого — за вроду. Таке милосердя, тепер вельми близьке моїй душі, дозволило б мені ощасливити не двох чоловіків, а істот іще бездоганніших, втілень сили та краси. Якщо перше і друге не можуть об'єднатися в мені, тоді хай моя доброта, поза мною, вміло зав'яже досконалий вузол — кохання. Я мав певні заощадження. Нікого не попередивши, ні Стілітано, ні Армана — ні Сільвії, ні Робера — я сів на потяг і повернувся до Франції.

У лісах Мобежу я зрозумів, що країна, яку я з такими труднощами покидав, цей звабливий край, за яким я раптом відчув ностальгію, перетинаючи останній кордон, була близька осяйній Армановій доброті — сумі всіх тих складників, які, вивернуті навиворіт, утворювали його жорстокість.

Якщо тільки не станеться події такої ваги, що проти неї моя літературна творчість видасться безглуздою і мені доведеться вдатися до нової мови, щоб приборкати нове лихо, ця книжка буде останньою. Я чекаю, що небо звалиться мені на голову. Святість полягає в тому, щоб скористати із страждань. Щоб змусити диявола бути Богом. Щоб добитися вдячності від зла. Уже п'ять років я пишу книжки: я можу присягнути, що робив це з утіхою, але письменству я поклав край. Завдяки творчості я досяг того, чого шукав. Те, що стало для мене наукою і вказуватиме мені шлях, полягає не в тому, що я пережив, а в манері, в якій я те все переповів. Не у вигляді анекдотів, а у вигляді мистецького твору. Коли важить не власне життя, а його тлумачення. Саме це дарує мені мова: викликати його в пам'яті, розповісти про нього. Втілити в життя свою леґенду. Я знаю, чого хочу. Я знаю, куди йду. В подальших розділах (я вже зазначав, безліч їх утрачено) розповідь плинутиме безладно.

(Під леґендою я розумію не більш чи менш оманливе уявлення, яке матиме про мене загал, ознайомившись із моїм ім'ям, а відповідність мого майбутнього життя найзухвалішим уявленням, які я сам та інші можуть скласти про нього, прочитавши цю оповідь. Залишається з'ясувати, чи полягає здійснення моєї легенди у щонайризикованішому існуванні в злочинному середовищі.)

На вулиці я так боюся, що мене впізнає якийсь поліцай, що свідомо ховаюся в собі. Досить найголовнішій частці мого «я» заховатися в найпотаємнішому, в найвідлюднішому сховку (в якомусь затишному закутку мого тіла, де я завжди насторожі, звідки зорію мерехтливим вогником), як мені вже море по коліна. Я нерозважно гадаю, ніби моє тіло, очищене від будь-яких характерних прикмет, здається порожнім, і його неможливо розпізнати; все полишило мій образ: очі, пальці, з яких пощезли нервові судомні посіпування, — тож-бо поліцаї бачать, що поруч із ними хідником чимчикує лише порожня черепашка, позбавлена суті — людини. Але коли я ступаю тихою вулицею, полум'я розростається, проникає в мої кінцівки, піднімається до обличчя і забарвлює його схожістю зі мною.

Я нагромаджую нерозважливі вчинки: роз'їжджаю у крадених автомобілях, поминаю крамниці, які грабував, надто зухвало показую свій паспорт, тобто фальшиві документи. Я відчуваю, ще трохи — і все урветься. Мої неподобства надто серйозні, і я знаю: моя загибель надлетить на сяйливих крилах через найменшу помилку. [xxx] [xxx] Рене, про якого я розповім трохи згодом, повідав мені, що в Ніці якийсь гомик обходився з педерастами у такий самий спосіб. Потішна історія, яку я почув, ще більше зближує мене з ним. Але хоч я й звіряюся на нещастя як на ласку, та все ж докладаю всіх зусиль, аби пристосуватися до ігрищ, звичних у цьому світі. Я прагну втілитися в найрідкіснішій долі. Я невиразно бачу, яка вона буде, але я хочу, щоб вона поставала не у вигляді граційної кривої, ледь-ледь нахиленої в бік вечора, а у вигляді небаченої краси, розквітлої завдяки небезпеці, що мучить, виснажує, руйнує її. О, зробіть так, щоб я був суціль із краси! Я піду швидко чи повільно, але я зважуся на те, на що мушу зважитися. Я знищу всі свої подоби, покрівці впадуть і згорять у полум'ї, і якогось вечора я постану на долоні вашої руки, незворушний і прозорий, як скляна статуетка. Ви бачитимете лише мене. А довкруж усе пощезне.