Жан Жене - Щоденник злодія

«Гризота, почуття, що викликали в інших стільки хвилювань, написаних на їхніх обличчях, залишають незайманою Люсьєнову душевну чистоту, — кажу я собі».

Боб сподівався, змалювавши його мерзотником, відштовхнути мене від нього. Та ба, він тільки ще більше прихилив мене до нього. Закоханий, я уявляв, як Люсьєн убиває і катує. Я помилився. Він ніколи не зраджував. Я поцікавився у нього, чи не погодиться він поділити зі мною моє життя, навіть якщо в ньому стільки небезпек, а він подивився мені у вічі таким холодним поглядом, якого я ніколи в нього ще не бачив. То було джерело, що струменіло вже вологими луками, де ростуть квітки люби-мене та ота рослина, яку в Морвані називають плакучою травою. Потім він мені сказав:

— Так.

— Я можу покластися на тебе, на твою дружбу.

Той самий погляд і та сама відповідь.

— Я вестиму те саме життя, що й ти, хіба що не хочу красти.

— Чому?

— Ні. Я ліпше працюватиму.

Я замовк.

— Ти кажеш, якщо я тебе покину, то ти станеш розбишакою. Чому?

— Бо мені було б соромно.

За кілька днів я йому сказав:

— Ти знаєш, доведеться обходитися тим, що є. У нас майже немає купила.

Люсьєн ступав, устромивши очі в землю.

— Аби тільки було, що поцупити, — сказав він.

Я насторожився, затамувавши подих, щоб надто брутальним запалом не порушити крихкого механізму, який спонукав його вимовити ці слова. Я повів розмову про інше. Другого дня після відвідин Ґ. Г. Люсьєн поділився зі мною інформацією.

Ґ. Г. мешкає в квартирі, умеблюваній за чотири дні, коли німці вступили до Парижа. Перебравшись із трьома своїми друзями в однострої Вермахту (однострої викрали повії у солдатів, яких здолала втома, алкоголь та любов), він пограбував кілька приватних осторонців парижан, які покинули свої домівки. Його напхом-напхана вантажівка курсувала від Пасеї до гаража. Останнім часом він надбав собі меблів та килимів. Від таких килимів на всю кімнату, кажу я собі, передається крізь підошви ніг стриманість, вони дарують тишу — навіть самотність і душевний спокій, які може дарувати лише материнське серце. Вони дозволяють виголошувати ганебні слова і готувати мерзенні злочини. Люстри дослівно заполонили помешкання. Двоє його друзів, які порівну розділили свою здобич, померли, тобто їх убито в Італії під Дарнаном. Третього щойно засудили до примусових довічних робіт. Ці дві смерті і покарання освятили право Ґ. Г. на власність. Вони узаконили правдивість цього права. Упевнений — чи ні — що його ніхто ніколи не викриє, він ходив по цих килимах, розсідався у кріслах з незнайомим йому досі відчуттям власної значущосте.

— Хай вони тільки спробують мене виселити, — хвалився він мені.

Свою силу він черпає із певності у своєму праві володіти загарбаними меблями, цими розкішними речами, якими захоплювався Люсьєн. Помешкання — частина драми, яка ще не добігла свого кінця. Ця безцінна дарохранильниця, варта якої не дрімає. Відтоді як я дізнався про смерть його друзів, я сам заходжу до Ґ. Г. — сміливо, але з певним обридженням. Кожен предмет уже втратив будь-який зв'язок із колишнім хазяїном, підвладний іншій особі. Він тут «із тельбухами» належить своєму теперішньому власникові. Коли ми вийшли, Люсьєн сказав мені на сходах:

— Із цим жуком, очевидно, збіса кльово працювати.

— Як працювати?

— Як він!

— Як саме?

— Як та як! Сам добре знаєш — красти!

Можливо, Арман живе в таких самих розкошах, якщо його не розстріляли. Коли німці окупували Францію, куди він повернувся, цей плюгавець, звичайно, подався у ґестапо. Я дізнався про це через одного наглядача, коли під час мого затримання той знайшов у мене його світлину. Саме там було його місце, і мені довелося б іти за ним. Його вплив на мене вів мене туди.

(Оскільки добрячий шмат цього щоденника пропав, я не можу пригадати слів, які викликають у моїй пам'яті авантуру Альбера і Д., свідком, а не учасником, якої я був. Я не почуваюся на силі, щоб знову розповідати цю історію, але з поваги до трагічної тональности, якої вони надали своєму коханню, я мушу згадати бодай про нього. Альберові було тоді двадцять років. Він приїхав із Гавра. Д. зустрівся з ним у в'язниці Санте. Вийшовши на волю, вони почали жити разом. Щойно німці вступили до Франції, Д. взяли до ґестапо. Одного разу, у барі, він застрелив із револьвера німецького офіцера, щоб той не збиткувався над його товаришем. У шарварку, який зчинився, він примудрився передати Альберові свого пугача.