Жан Жене - Щоденник злодія

— Так, а що?

— Нічого. Він мене цікавить.

Хлопець і оком не змигнув. Навмання, він струсив із себе соснову глицю. Відтак легким порухом торкнувся свого волосся, щоб перевірити на доторки, чи не залишилося там окрушин моху, і вийшов із затінку дерева, аби поглянути, чи не заляпав грязюкою своїх солдатських штанів.

— Із якого тіста цей тип? — запитав я.

— Він? Так, нікчемний зальотник. Водився з гестапівськими «котами».

Я знову опинився в осередді п'янкого вихору. Французьке ґестапо поєднувало в собі дві чарівні риси: зраду і злодійство. Додати до цього ще гомосексуалізм — і картина буде повна, кращої годі й уявити. Ґестапо відзначалося цими всіма чеснотами, які я підношу до ранґу християнських чеснот, здатних довести будь-яке тіло до такої твердості, як у Люсьєнового. Що тут цій установі закинеш? Ґестапо відрубне од світу. Воно зраджувало (зрадити — означало переступити закони любови). Воно дозволяло собі грабувати. Нарешті, через педерастію воно відлучило себе від світу. Отже, воно облаштувалося в нетлінній самоті. Жава мусив багато чого мене навчити, і я запитував:

— Ти певний того, що кажеш?

Боб глянув на мене. Труснувши головою, він відкинув на бік свої чорняві кучері. Він ступав обік мене в пітьмі.

— Ще б пак!

Я замовк, уважно стежачи за собою. На мене накотилися хвилі, збурені словом «ґестапо». По цих хвилях крокував Люсьєн. Вони несли його стрункі ноги, м'язисте гнучке тіло, його шию та голову, увінчану осяйним чубом. Я був у захваті від думки, що у глибині цього храму із плоті панує бездоганне зло, витворюючи цю бездоганну рівновагу із кінцівок і тулуба, зі світла і тіні. Храм сповільна занурювався у воду, серед морських хвиль, які билися об берег, кудою ми йшли, і той берег, мало-помалу, набувши плинності, розчинився у морі. Який спокій і яка ніжність виповнювали мене поруч із такою коштовною самотністю в такій багатій скарбничці! Я хотів поринути в сон, не склепивши очей, обійняти ці хвилі. Примара світу, неба, дороги і дерев увійшла крізь мої очі й оселилася в мені.

— А тобі ніколи не спадало на думку вступити туди, щоб грабувати?

Боб ледь помітним рухом повернув до мене голову. Його обличчя то світлішало, то ставало похмурішим, проте залишалося незворушним.

— Ти збожеволів. Де б я тепер був? На каторзі, як інші!

На каторзі або мертвий, як верховоди цієї організації: Лаффон, Боні, Клав'є, Паньон, Лабюссьєр. Я зберіг витинок із цієї газети з їхніми світлинами, щоб звідти черпати поживу для аргументів на захист зрадництва. Отже, я завжди одбивав їхні обличчя німбом. Моріс Пілорж із таким осяйним світанковим обличчям був весь фальшивий. Він брехав. Він брехав і зраджував із посмішкою на вустах усіх своїх друзів. Я його любив. Коли я дізнався, що він убив Ескудеро, то це було для мене, ніби обухом по голові, оскільки трагедія ще раз наблизилася до мене майже впритул, вона ввійшла в моє життя, славлячи мене, надаючи мені нової значущості (босота молола язиками: «Тепер він поруч із нами і срати не сяде!»). І я створив цього кумира, якого, можливо, обожнюю ще й досі — через вісім років потому, як йому відтяли голову. За той час, між убивством та смертю убійника, Пілорж перевершив мене у величі. Водночас, думаючи про його занапащене життя і обернене у тлін тіло, саме тоді я прохопився: «Нещасний дітвак»: я полюбив його. Власне, тоді я вибрав його не як взірець, а як підмогу в подоланні шляху до якогось неба, де я сподіваюся з ним здибатися (я не пишу «здибатися з ним знову»).

У мене стояли перед очима знуджені (крім Лабюссьєнового обличчя), розм'яклі через нескінченні острахи та вправляння у підлоті обличчя. Все було проти них: і неякісний папір, і наклад, і те, що їх вихопив фотограф у скрутну хвилину. На вигляд вони нагадували тих, хто попав у тенета, але в ті, які вони наставили на самих себе, у тенета власних душ. На прегарній світлині бачимо Вельпо Вайдманна, забинтованого, пораненого лягавим під час свого арешту, а також звіра, що втрапив у пастку, але в пастку, яку влаштували люди. Його власна справа не обертається супроти нього так, щоб спотворити його пику. Те, що побачив, і те, що я бачу тепер, коли дивлюся на них, на портрет Лаффона та на портрети його друзів — це різке неприйняття самих себе, відраза до самих себе.

«Справжній зрадник, зрадник через кохання, — казав я собі тоді, — не має вигляду дворушника».

Кожен із чоловіків, про яких я розповідаю, напевняка пережив періоди слави. Вони тоді купались у її сяйві. Я був знайомий із Лабюссьєром, я бачив, як він роз'їжджав із коханками на розкішних автах. Він був певний у собі й переконаний у своїй правоті, незворушний у центрі своєї діяльності добре оплачуваної нишпорки. Ніщо не краяло його душі.