Жан Жене - Щоденник злодія

«Це боягузтво, легкодухість, паскудство, підлість… (я даю визначення своєму вчинку лише словами, якими характеризують безчестя), жоден із його складників не дає мені нагоди возвеличити цей вчинок. Я хочу заселити весь світ його мерзенними нащадками».

Але я не можу надто довго описувати цей відтинок мого життя. Моя пам'ять прагне його забути. Таке враження, що вона має намір розмити його обриси, присипати його тальком, запропонувати йому певну рідину, схожу на молочну купіль, яку чепурухи XVI сторіччя називали купіллю цноти.

Наповнивши рештками юшки свій солдатський казанок, я усамітнився в якомусь закутку, аби перекусити. На споді душі, ховаючи голову під крило, я зберіг спогад про Стілітано — величавого й мерзотного. Я пишався його силою і був переконаний У його зв'язках із поліцією. Всенький день я був сумний і вельми серйозний. Якесь невдоволення проймало найпростіший із моїх вчинків. Я волів, щоб зрима, осяйна слава спалахнула на моїх пучках, щоб моя сила піднесла мене над землею, вибухнула в мені й розчинила мене і розвіяла на чотирьох вітрах. Тоді б я пролився на землю дощем. Мій прах, мій пилок сягнули б зір. Я любив Стілітано. Проте любити його серед кам'янистої нужденності цього краю, під нещадним сонцем, яке обмережило вогнем мої вії, було виснажливо. Трішки поплакати б, щоб розважити душу. Або ж довго й невпинно, з блиском говорити перед уважливою і шанобливою авдиторією. Я залишився сам і без друзів.

Я перебув кілька днів у Ґібралтарі, переважно в Ла Лінеа. Під час сніданку, обіду й вечері ми зустрічалися зі Сальвадором біля англійської дротяної огорожі, геть чисто байдужі один до одного. Не раз я бачив звіддалік, як він пальцем чи порухом підборіддя показував на мене якомусь жебракові. Моє життя зі Стілітано інтригувало його. Він намагався надати йому містичної забарви. Оскільки воно спливало поряд із «чоловіком», чиє життя переплелося з його життям, то ця сторінка мого минулого, про яку розповів його очевидець, справжній страдник, в очах інших жебраків надавала мені дивної слави. Я дізнався про це з непохибних, хоч і ледь помітних прикмет, і без пихи ніс її тягар, а тим часом не переставав самотужки наздоганяти те, що як я гадав, указувало на Стілітано.

Мені хотілося дістатись до Танжера. Кінофільми та романи надали цьому місту жахливої слави казино, де гравці ставлять на карту найбільші таємниці всіх армій світу. З іспанського узбережжя Танжер видавався мені казковим містом. Воно було нестеменним символом зради.

Інколи я ходив пішки до Альхесираса, вештався портом, втопивши очі в далечінь, де на обрії бовваніло уславлене місто.

«До якої розпусти, зрадництва, гендлярства можна там дійти?» — запитував я себе.

Звичайно, мій розум відмовлявся вірити в те, що мене використовують як шпигуна, але моє жадання було таке велике, що завдяки йому я вважав себе осіянним, а своє життя пропащим. На своєму чолі я носив, видиме для всіх, викарбуване слово «зрадник». Зібравши трохи грошей, я сів на риболовецький човен, але негода змусила нас повернутися до Альхесираса. Іншого разу, домовившись із матросом, я пробрався на борт пасажирського судна. Але моє манаття, брудне обличчя, заяложений довгий чуб настрахали митників, і ті не дозволили мені висадитися на берег. Повертаючись до Іспанії, я вирішив заглянути в Саут, але по прибутті я відсидів там у буцегарні чотири дні, отож мусив відбути туди, звідки приїхав.

Звичайно, у Танжері, не більше, ніж деінде, мені не вдалося б здійснити авантуру, яку спланувала організація із власною штаб-квартирою, авантуру, зумовлену приписами міжнародної політичної стратегії, проте це місто так очевидно, так знаменито уособлювало для мене Зраду, що саме там, як мені здавалося, тільки там я зміг би прибитися до берега.

«Бо там я знайду пречудові зразки!»

Я шукатиму там Марка Обера, Стілітано та багатьох інших, позаяк маю підозру, не надто зважуючись у це вірити, у їхній байдужості до законів вірності і щирості. Кажучи про них: «Вони брехливі», я розчулювався. Інколи мене ще й досі ці слова розчулюють. Ці люди, я вірив, здатні на будь-який відчайдушний вчинок. Безліч моральних ліній, їхні звивини утворюють переплетені візерунки, які я називаю авантурою. Ці люди ухиляються від ваших приписів. Вони ненадійні. Головне — вони мають ваду, ґандж, схожий на виноградне гроно у шортах Стілітано. Нарешті, що більша буде моя провина у ваших очах, яка цілком і до решти лежить на мені, то більша буде моя свобода. То довершеніша моя самотність, моя виїмковість. Завдяки своїй провині я знову виборов право на розум. «Надто багато людей, — казав я собі, — думають, хоча не мають на це права. Вони не заплатили за нього ініціативою, оскільки думати стає необхідністю для вашого порятунку».