Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга

— А що робить Ебісуно-сенсей?

— Зв'язок з ним недавно обірвався. Телефон не з'єднується. Ніякої звістки від нього нема. Мабуть, і в нього якась біда. А може, він знову щось нишком замишляє.

— До речі, Комацу-сан, ви кому-небудь казали, що я тепер пишу роман?

— Ні, нікому не казав, — негайно відповів Комацу. — Власне, кому я мав би казати?

— Ну, гаразд. Я просто запитав.

Комацу на хвильку замовк.

— Тенґо-кун, мені тепер незручно казати, але, здається, ми вклепалися в халепу.

— Хоч би куди вклепалися, але дороги назад уже нема. Це точно!

— Якщо дороги назад нема, то нічого іншого не залишається, як рухатися вперед. Навіть якщо, як ти кажеш, щось страшне виповзе.

— Бажано прив'язати ремені, — сказав Тенґо.

— Саме так, — погодився Комацу й поклав слухавку.

День був довгим. Тенґо сидів за столом і, попиваючи охололий чай, думав про Фукаері. Що вона цілий день робить, залишаючись на самоті у сховку? Звичайно, цього ніхто не знав.

У запису на касеті Фукаері казала, що «карлики своїм розумом і силою можуть завдати шкоди і сенсею, і вам». Мовляв, остерігайтеся їх у лісі.Тенґо мимоволі озирнувся. Так, їхній світ глибоко в лісі.

Тієї ночі, наприкінці липня, коли нарешті розвіялися густі хмари, що довго заволікали небо, обидва Місяці чітко на ньому видніли. Цю картину Аомаме споглядала з маленької веранди своєї квартири. їй кортіло відразу комусь зателефонувати й сказати: «Виглянь з вікна й подивися на небо! То скільки Місяців бачиш? Від мене ясно видно два. А від тебе?»

Однак вона не мала кому про це повідомляти. Хіба, може, Аюмі. Але тепер уже не хотіла поглиблювати своїх стосунків з нею. Адже Аюмі працює на поліцейській посаді. А Аомаме, можливо, найближчим часом уб'є ще одного чоловіка, зробить пластичну операцію обличчя, змінить прізвище, переїде в іншу місцевість і перестане існувати такою, якою була досі. Тож, природно, не зможе побачитися з Аюмі. Припинить з нею будь-який зв'язок. Коли з кимось подружишся, то гірко розлучатися.

Вона повернулася в кімнату, зачинила скляні двері й увімкнула кондиціонер. Заслонивши вікно, відгородила себе від двох Місяців на небі, які бентежили її душу. Здавалось, вони порушили рівновагу сили земного тяжіння і якось вплинули на її організм. До місячного було ще далеко, але вона вже відчувала дивну млявість. Шкіра зашерхла, пульс став неприродним.

Щоб позбутися млявості, Аомаме зайнялася на килимі стретчинґом. Один за одним викликала кожен м'яз, якого в буденному житті майже не використовувала, й послідовно, з повною силою розтягувала. М'язи безсловесно стогнали, на підлогу скапував піт. Таку програму, яку сама придумала, вона щодня оновлювала й робила її щораз радикальнішою та ефективнішою. Передусім для себе самої. На уроках у спортивному клубі нею не користувалася. Звичайні люди такого болю ніколи не витримали б. Навіть більшість її колег зойкали.

Під час таких вправ вона ставила на програвач «Симфонієту» Яначека у виконанні оркестру під орудою Джорджа Села. І коли «Симфонієта» приблизно через двадцять п'ять хвилин закінчувалася, Аомаме встигала добряче познущатися з м'язів. Вправи тривали не надто коротко й не надто довго. Якраз наскільки треба. Коли музика кінчалася, програвач зупинявся, а звукознімач повертався на своє попереднє положення, Аомаме почувалася зіжмаканою, немов ганчірка.

Дотепер вона докладно запам'ятала кожну частину «Симфонієти». Коли, до крайньої межі розтягуючи м'язи, слухала її, то відчувала дивовижний спокій. Вона тоді катувала й водночас катувалася. Насилувала й водночас зазнавала насильства. Саме такого внутрішнього самовдосконалення, яке її втихомирювало, вона прагла. А «Симфонієта» Яначека слугувала корисним музичним тлом для цього.

Приблизно о десятій вечора задеренчав телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, Аомаме почула голос Тамару.

— Які у вас плани на завтра? — запитав він.

— О пів на сьому закінчую роботу.

— Після того зможете до нас зайти?

— Зможу, — відповіла вона.

— Гаразд, — сказав Тамару. Було чути, як скрипить ручка по сторінці блокнота.

— До речі, нового собаку придбали? — спитала Аомаме.

— Собаку? Так, придбали. Причому німецьку вівчарку. Особливостей характеру ще не знаю, але в основному вона натренована й начебто слухняно виконує команди. З'явилася вона днів десять тому й загалом уже заспокоїлася. З її приходом і жінкам стало безпечніше.