Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга

Прикусивши губи, Тенґо задумався.

— Коли настала кома? — спитав він.

— Три дні тому, — відповів лікар.

— І ті три дні він не прокидався?

— Ані разу.

— І ознак життя щораз меншало?

— Не швидко, але, як я вже казав, потроху його життєві сили помітно ослабли. Так, поволі зменшуючи швидкість, наближається до зупинки поїзд.

— Як ви гадаєте, скільки часу в нього лишилося?

— Точно не можу сказати. Якщо такий стан триватиме, то в найгіршому випадку лишився один тиждень, — відповів лікар.

Тенґо переклав слухавку з однієї руки в другу і ще раз прикусив губу.

— Я завтра до вас навідаюся, — сказав він. — І без вашого дзвінка я збирався поїхати. Але добре, що ви подзвонили. Дякую.

Почувши це, лікар, здається, полегшено зітхнув.

— Так і зробіть. Бажано, щоб ми зустрілись якомога швидше. Батько не може говорити, але, напевне, зрадіє, коли ви приїдете.

— Але ж він непритомний, хіба ні?

— Непритомний.

— Відчуває біль?

— Гадаю, ні. Можливо, не відчуває. Лихо не без добра — він міцно спить.

— Щиро дякую, — сказав Тенґо.

— Кавана-сан, — мовив лікар, — ваш батько… як би це сказати… був надзвичайно невибагливою людиною. Нікому не завдавав жодного клопоту.

— Він здавна був таким, — сказав Тенґо. І, ще раз подякувавши лікареві, поклав слухавку.

Підігрівши каву, Тенґо сів пити її за столом, навпроти Фукаері.

— Завтра вирушаєте? — спитала вона.

Він кивнув.

— Доведеться вранці сісти в електричку й ще раз поїхати до котячого міста.

— Поїдете до котячого міста, — невиразним голосом сказала Фукаері.

— А ти мене тут почекаєш, — запитав Тенґо. Живучи разом з нею, він звик запитувати без запитальної інтонації.

— Почекаю.

— Я сам поїду до котячого міста, — сказав він. І ковтнув кави. Потім, раптом згадавши, спитав: — А ти щось вип'єш?

— Якщо є — біле вино.

Тенґо відкрив холодильник і подивився, чи немає там холодного білого вина. У кутку знайшов пляшку «Chardonay», куплену недавно на розпродажу. З диким кабаном, намальованим на етикетці. Відкоркувавши пляшку, налив вина у склянку й поставив перед Фукаері. Потім, трохи повагавшись, налив і собі. Напевне, хотілося вина більше, ніж кави. Вино виявилося дуже холодним і солодким, але алкоголь трохи заспокоїв Тенґо.

— Ви завтра їдете до котячого міста, — повторила Фукаері.

— Рано-вранці сідаю на електричку, — сказав Тенґо.

Пригубивши склянку, він пригадав, що вивергнув сім'я в лоно цієї вродливої сімнадцятирічної дівчини, що сиділа навпроти за столом. Хоча це сталося вчора ввечері, а здавалося подією дуже далекого минулого. Навіть майже історичною. Але тодішні відчуття все ще залишилися виразними.

— Місяців побільшало, — неквапливо повертаючи в руці склянку, ніби в чомусь зізнаючись, сказав Тенґо. — Коли недавно подивився на небо, то побачив два Місяці — великий жовтий і малий зелений. Мабуть, це сталося раніше. Але я не помічав. І тільки недавно нарешті побачив.

Про збільшення кількості Місяців Фукаері не висловила своєї думки. Почувши це повідомлення, вона начебто не здивувалася. Вираз її обличчя зовсім не змінився. Вона навіть не здвигнула плечима. Здавалося, для неї це не було особливою новиною.

— Може, й не варто говорити, але поява двох Місяців на небі схожа на те, що відбувається у світі «Повітряної личинки», — сказав Тенґо. — А новий Місяць такий самий, як я описав. Такого ж розміру й забарвлення.

Фукаері мовчала. Не відповідала на запитання, яке не потребувало відповіді.

— Чому так сталося? Чому так могло статися?

Відповіді також не було.

— Інакше кажучи, ми потрапили у світ, описаний у «Повітряній личинці»? — спитав він рішуче й одверто.

Якийсь час дівчина уважно розглядала форму нігтів на обох руках. А тоді сказала:

— Бо ми вдвох написали книжку.

Тенґо поставив склянку на стіл і запитав:

— Ми вдвох написали й опублікували «Повітряну личинку». Виконали спільну роботу. Книжка стала бестселером і відкрила людям інформацію про карликів, дооту й мадзу. І внаслідок цього ми разом потрапили в новий, змінений світ. Ти це хочеш сказати?

— Ви виконуєте роль реципієнта.

— Я виконую роль реципієнта, — повторив Тенґо. — Я справді писав у «Повітряній личинці» про реципієнта. Але що це означає, сам добре не знав. Яку, власне, конкретну роль виконує реципієнт?

Фукаері легенько хитнула головою. Мовляв, не можу пояснити.

«Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш», — казав батько.