Патрік Зюскінд - Парфуми

Минулого року, під час отих убивств, він не відчував ще такої прикрої спокуси. Тоді Лора, принаймні так йому здавалося, була ще по-дитячому чарівною. І тому він не боявся, що вона теж може стати жертвою того маніяка, який, наскільки було відомо, не нападав на дітей чи жінок, а виключно на дорослих незайманих дівчат. Хоча про всяк випадок Ріші посилив охорону будинку, наказав поставити нові грати на вікнах верхнього поверху і служниці — спати в кімнаті Лори. Але йому не хотілося кудись відправляти доньку, як це зробили інші. Ріші вважав таку поведінку не гідною члена муніципальної ради й другого консула, який, на його думку, мав бути для своїх співгромадян зразком спокою, мужності та незламності. Крім того, він не звик у своїх рішеннях на когось озиратися, ні на юрбу, що впала в паніку, ні на анонімного падлюку-злочинця. В той страшний час він був одним із небагатьох у місті, кого обминула лихоманка загального страху. А зараз він раптом змінився. Саме тоді, коли люди, наче вбивцю вже повішено, святкували кінець отієї низки злочинців і майже забули згубні часи, в серце Антуана Ріші, мов ненависна отрута, проникнув страх. Він довго не хотів собі зізнаватися в тому, що саме страх змушував його відкладати давно заплановані поїздки, неохоче виходити з оселі, скорочувати візити й засідання, аби якомога швидше знову повернутися додому. Ріші все це скидав на нездужання, втому, навіть признався, що трохи стурбований, стурбований, як і кожен батько, який має дочку на виданні, і то цілком зрозуміла стурбованість… Хіба ж не пішла містом слава про її красу? Хіба ж не виверталися шиї, коли вони йшли з нею в неділю до церкви? Хіба ж деякі пани в муніципальній раді не натякали йому на можливе сватання від власного імені чи від імені своїх синів?..

Але одного березневого дня, сидячи у вітальні, Ріші побачив, як Лора вийшла в сад. На ній була блакитна сукня, на яку спадало руде волосся, переливаючись під сонцем. Такою гарною він її ще ніколи не бачив. Лора зникла за кущами. А з’явилася знову, може, на два удари серця пізніше, ніж він чекав — і він перелякався до смерті, бо протягом двох ударів серця думав, що втратив доньку назавжди.

Тієї ж ночі він прокинувся від жахливого сну, змісту якого не зміг пригадати, але сон був пов’язаний з Лорою, й Ріші кинувся до доньчиної спальні, переконаний, що Лора вже мертва, лежить у ліжку замордована, зґвалтована й острижена. Але донька спокійнісінько спала.

Він повернувся до своєї кімнати, обливаючись потом, тремтячи від хвилювання, ні, не від хвилювання, а від страху, тепер нарешті він собі в цьому зізнався, що його охопив був справжнісінький страх. У голові в нього поспокійнішало й проясніло. Чесно кажучи, він із самого початку не вірив в ефективність єпископського прокляття; так само, як і в те, що вбивця остаточно покинув їхній Грас і перебрався до Гренобля. Ні, він ще тут, у Грасі, й одного дня знову нанесе удар. У серпні та вересні Ріші бачив кількох забитих дівчат. Видиво нажахало його й разом з тим зачарувало, бо всі вони, кожна по-своєму, були вишукано гарні. Він ніколи не думав, що в Грасі так багато вроди. Злочинець відкрив йому очі. Мав витончений смак. І мав систему. Мало того, що всі вбивства були виконані однаково акуратно, сам вибір жертв свідчив про тонкий розрахунок. Правда, Ріші не знав, чого домагався той від своїх жертв, бо найкраще в них — красу й привабливість юності — вкрасти не міг. Чи міг?.. У всякому разі, хоч як абсурдно це звучить, вбивця здавався йому не деструктивною силою, а старанним колекціонером. Якщо уявити собі всі жертви не окремими індивідами, а частинами якогось вищого принципу, що зливаються своїми певними рисами в одне ціле, то має виникнути складна мозаїчна панорама, картина краси, і чари, які вона випромінюватиме, будуть вже не людськими, а божественними. (Як бачимо, Ріші був людиною з ясним розумом, яка не цурається й богохульних висновків, і, навіть якщо він думав не нюховими, а оптичними категоріями, однаково дуже наблизився до істини.)

Припустімо, — думав далі Ріші, — що вбивця був таким собі колекціонером краси й працював над створенням портрету Досконалості, хай навіть в уяві свого хворого мозку; припустімо ще, ніби він був людиною надзвичайного смаку з чудовою методою, а це вельми вірогідно; то як же він тоді відмовиться од найкоштовнішого для свого портрету елемента: від краси Лори? Всі його попередні вбивства будуть без неї нічого не вартими. Вона має стати завершальним каменем його споруди.