Патрік Зюскінд - Парфуми

Його морозило. З’явилося бажання відмовитись від своїх планів, вийти в ніч і втекти звідси. Подолати засніжені гори, іти без перепочинку сто миль, аж до Оверні, залізти там у колишню свою печеру й заснути навіки. Але він не зробив цього. Лишався сидіти, не піддавався бажанню, хоч воно й було сильним. Не піддавався йому, бо то було давнє бажання — сховатися в печері. Це він уже знав. А те, чого ще не звідав, було володіння людським запахом, таким чудовим, як аромат дівчинки за муром. І знаючи, що за нього зрештою доведеться сплатити страшенно дорого, тобто втратити його, — володіння і втрата приваблювали його все ж більше, ніж рішуча відмова від того й того. Бо відмовлявся він усе життя. Але ще ніколи не володів і не втрачав.

Сумніви поступово зникли, пройшла лихоманка. Він відчув, як тепла кров знову оживила його, поверталася й воля здійснити задумане. Та ще й сильніша, ніж досі, бо це стало не просто плодом його жаги, а й зваженого рішення. Поставлений перед вибором — знидіти чи йти на ризик, — він зважився діяти, хоча й добре знав, що ризик виявиться фатальним. Він знову ліг на нари, зарився в солому, накривсь ковдрою й відчув себе героєм.

Але Гренуй не був би Гренуєм, якби його довго задовольняли фатально-героїчні почуття. Для цього він володів занадто чіпкою волею самоствердження, надто хитрим єством і витонченим розумом. Отже — вирішив заволодіти ароматом дівчинки. І якщо за кілька тижнів знову його втратить і помре від цієї втрати, то така вже його доля. Хоча краще було б не помирати і володіти ароматом, чи принаймні якомога надалі відтягти цю втрату. Треба зробити його тривкішим, приборкати леткість, не знищуючи суті. Це була одвічна проблема парфюмерів.

Є аромати, що тримаються роками. Натерта мускусом шафа, просочений корицевою олією шматок шкіри, амброва бульба, скринька з кедрового дерева можуть зберігати запахи вічно. А інші — цитринова олія, бергамотин, нарцисовий та туберозовий екстракти, а також багато квіткових ароматів — видихаються на повітрі за кілька годин. Наражаючись постійно на цю фатальну обставину, парфюмер переплітає дуже легкі аромати тривкішими, а отже, накладає на них пута, приборкуючи їхнє прагнення волі. Все мистецтво полягає в тому, щоб накласти ці пута не надто міцно, аби у зв’язаного аромату лишалася ілюзія волі, але щоб він не міг утекти геть. Цей трюк удався Гренуєві одного разу просто чудово з туберозовою олією, ефемерний дух якої він поєднав із крихітною кількістю цибетину, ванілі, лабдануму та кипарису, чим саме і виявив її привабливість. А чому б не зробити так само й з ароматом дівчинки? Чому він повинен цей найкоштовніший і найтендітніший аромат використовувати і витрачати чистим? Як грубо! Надзвичайно нерозумно! Хіба ж не шліфують діаманти? Чи, може, на шиї носять обламки золота? Чи він, Гренуй, так само примітивний грабіжник запахів, як Дрюо та інші мацератори, дистилятори і чавильники квітів? Хіба ж він не найкращий у світі парфюмер?

Гренуй аж по голові себе вдарив од обурення, що раніше не додумався до цього: звичайно, не можна використовувати цей своєрідний аромат у необробленому вигляді. Його треба сприймати, як найкоштовніший благородний камінь. Він викує ароматичну діадему, в центрі якої, вплетений в інші аромати і одночасно пануючи над ними, сяятиме його аромат. Він зробить парфуми за всіма правилами мистецтва, і аромат дівчинки з-за муру буде їхнім серцем.

Звичайно, для оформлення, для основного, середнього та завершального відтінку, для загострення та фіксації не годилися ні мускус, ні цибетин, ні трояндова олія чи амбра, це зрозуміло. Для таких парфумів, людських парфумів, потрібні були інші інгредієнти.

У травні того ж року в трояндовому полі, що на півдорозі між Грасом та Опіо, знайшли роздягнений труп п’ятнадцятирічної дівчинки. Вона була вбита дрючком по потилиці. Селянин, який її виявив, був так приголомшений, що ледве не накликав підозру на самого себе, сказавши тремтячим голосом лейтенантові поліції, що такої краси зроду не бачив, в той час як хотів сказати, що зроду не бачив такого страхіття.

Дівчинка й насправді була неймовірно вродлива. Належала до того пишного типу жінок, що нагадують темний мед, густий, солодкий і надзвичайно липкий; жінок, які одним плавним жестом, одним порухом голови, одним-єдиним, як повільний змах батога, поглядом завойовують простір і стоять при цьому, наче в центрі вихору, ніби не помічаючи своєї сили, якою ваблять до себе й чоловіків, і жінок. І вона була молода, зовсім юна, її краса ще не встигла огрубіти. Тіло її було пружне й міцне, груди — мов виточені, а трохи пласкувате обличчя, обрамлене цупким чорним волоссям, ще зберігало витончені контури й таємничість. Але самого волосся не було: вбивця обрізав його і забрав з собою, одяг також.