Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— А хірурги взагалі вчора свиню підклали. Миколо Прокоповичу, чому ви тримаєте у стаціонарі хворих, у яких вистачає здоров'я на бешкети? Для таких є поліклініка. Нам постійно тикають, скільки обходиться державі один ліжко-день, а ви тримаєте слабих, здатних за півгодини засвинячити територію!

— Один із бешкетників, — спокійно відповів Малевич, — лежить на скелетному витязі, двоє інших мають ускладнені переломи.

— То дивіться за ними! Бо сьогодні вони під ліжком літачки штабелями складають, а завтра склад зброї або наркоти організують! І ви також не знатимете?

Малевичу довелося лише проковтнути пігулку.

— Щойно дзвонили, — продовжував головний. — Післязавтра буде комісія обласної санстанції.

Усі обурено загуділи:

— Скільки можна!

— Чи не щодня якісь перевірки!

— Дістали...

— Щоб усе було вилизано і нафарбовано, — перебив це гудіння Лабо. — Начищено і підписано. Ну, не на шкоду, зрозуміло, робочому процесу і хворим, — додав головний.

Із палати всі вийшли мовчки. Малевич після наради виглядав сердитим.

— Ходімо до кабінету, — сказав він. — Я вже казав, два дні мене не буде. Завтра обласне товариство хірургів, післязавтра засідання КЕК. Два дні в області засідатиму...

Усі увійшли до кабінету і розсілися хто де.

— Ну, особливих проблем у нас зараз немає, — продовжував зав. — Травматологія — там один серйозний хворий, учорашній стрибун із даху. Операція пройшла нормально, зі стегном повинно бути все гаразд. Але перелом шийних хребців... Валентине Івановичу, ви розумієте — йому особлива увага.

Беженар мовчки кивнув головою.

— І архаровців своїх контролюйте — літунів отих... Бо головний переживав, що вони не спиняться — ще якийсь кримінал організують. Тепер хірургія. Тут найсерйознішою залишається Мельниченко. Кровотечу зупинено, але хвора важка. Олег Вікторович, їй особливу приділіть увагу. Тримайте зонда, скільки вважаєте за потрібне, — тут я вам не порадник.

Олег так само лише кивнув головою.

— Замість мене, як зазвичай, залишається Ілля Петрович.

Олег лише розвів руками на знак своєї повної згоди.

— Але! — завідуючий підняв вказівний палець догори. — Прошу вас надавати йому допомогу в усіх необхідних випадках.

— Ну, з Іллею Петровичем ми якось не посваримося, — посміхнувся Олег.

— Радий це чути, — сказав Малевич.

— Еге! — згадав завідуючий, коли всі вже підводилися, — Валентине Івановичу, я тебе прошу, наглядай за Савчуком, аби чого не викинув — ти ж знаєш... А ти, Тарасику не нехтуй прийомом, зазирай туди періодично, щоб завполіклінікою не плакав, а хворі сюди не бігали.

— А медсестра сумно не зітхала... — додав Медвідь.

Голоюх тільки жартома замахнувся на нього кулаком, але той встиг першим вискочити з кабінету.

У травматологічній палаті стояла тиша. Обоє хворих на витяжках біля дверей читали газети, а пацани тихо шепотілися у кутку біля вікна. Той, що до вчорашнього дня також був прикутий до витяжного пристрою, тепер уже лежав із загіпсованою ногою, а біля ліжка його стояли милиці.

— Мужики, — доводив іншим самий прудкий із компанії, Вітюня, — добазаримося завтра на десяту вечора. За трупаркою. Там тихо й нікого нема. Вони також утрьох прийдуть.

— Вони на ногах усі... — промимрив Серьога, лише вчора відв'язаний.

— То й що? — вимахував загіпсованою рукою Вітюня, — зате у них шви! Ти бачив, як отой кирпатий ходить — зігнутий, за живіт тримається. Ти його костилем завалиш — більше не схоче.

— А як скажуть костилі повикидати?

— Ні хрена! Вони вже казали. А я їм — без костилів наші взагалі стояти не можуть. Ну, погодилися. Костилі при нас лишаються. А ти чого розлігся? Давай, тренуйся ходити!

— Та у мене вже під пахвами болить! — обурився Серьога.

— Нічого, завтра вночі відпочиватимеш.

Той закректав і невдоволено підвівся з койки.

До ординаторської обережно постукали.

— Так!

Валентин Іванович Беженар, який перебував там на самоті та щось зосереджено писав, підняв голову. У дверях з'явилася доволі миловидна дівчина, можливо, трошки над міру пухкенька, у короткій спідничці, з пакетом у руках.

— Можна?

— Так. Що ви хотіли?

— Як мені знайти завідуючого відділенням?

— А у нас зараз кожен сам собі завідуючий, — пробуркотів Беженар.

— І... ви також? — не розгубилася вона.

Лікар здивовано глянув на дівчину і запитав:

— То що ви хотіли?

— Мене на практику прислали, до хірургії. Я була у головного, сказав іти сюди, до завідуючого.