— Та зажди ти! Давай подумаємо.
— Що тут думати?! — пошепки волав Ілля. — Якщо сестра гарантує, що по її лінії все чисто, значить, серветка у животі.
— Вона ж рахувала, коли ми з живота вийшли, — стояв на своєму Олег. — Могла кудись після цього подітися...
— Куди?!
Двері ординаторської реанімаційного відділення розчинилися, і звідти визирнув Щур.
— А ви чого бокс не дивитеся? Я чую — хтось гуде за дверима, а це ви... Ох і розлігся... Це клас...
Та колеги не поділяли його захоплення.
— Не зрозумів, а у чім справа? — здивувався Щур.
— Серветки не вистачає.
— Якої серветки?
— Лапаротомної.
— Ну і що?
— Як що?! Думаємо, що робити! В животі повинна бути, так виходить!
— А ти звідки знаєш, що не вистачає?
— То вони ж пораховані.
— Але Надя ваша рахувала по операції і казала, що всі на місці. Я сам чув, — упевнено заявив Щур.
— А тепер немає. Усе перерили.
— Хлопці, будьте серйозні, — продовжував умовляти анестезіо— лог, — ви ж пам'ятаєте, що нічого не залишили.
— У тім-то й справа, що не пам'ятаємо. О, Господи... Брати повторно... Все! — Ілля смикнувся до виходу. — Дзвоню шефові. Однаково дізнається. Краще зразу.
— Стій! — Щур у буквальному розумінні схопив його за руку. Так і стояв, не знаючи, як сказати. — Загалом... Ну... Словом, є ваша серветка, не переживайте. Н-накладочка, словом, вийшла.
— Яка накладочка?! — Медвідя перекривило. — Що це означає?! Яка накладочка?
— Ну... Є ваша серветка. Точно. Ну, мені треба було. Звідки ж я знав, що їй заманеться ще раз після всього рахувати?
— Як це — звідки знав? — лютував Ілля. — Придурку! Я тут інфаркт отримую... Дай сюди! Дай серветку, щоб я бачив, що вона є!
Хірург красномовно простяг долоню.
— Ну... — червонів та товкся Сергій, — ну... її вже немає!
— Дай мені серветку, — засичав Ілля, — бо я поставлю на вуха все ваше показове відділення!
— Та не кричи ти! — і собі перейшов на шепіт Щур. — Господи, які ви дотошні! Кажу — взяв, значить, взяв. Ходи сюди! — він відтяг Медвідя у кут. — Тільки тихо і щоб нікому! Ну, загалом... Мене Наталка просила, ну, анестезистка моя... Щоб я шмат марлі потяг, терміново.
— Навіщо їй? — тупо запитав Ілля.
— Ти що, маленький? Ну, припекло їй, а прокладки, оті, що рекламують, вона вдома забула. Пішла на чергування і забула.
Медвідь мало не задихнувся.
— Чорти би вас забрали!!! Я тут кінчаюся, думаю, що серветка у животі, а вони... Сюди мені серветку! Вже!!! Щоб я очима її бачив!!!
— Ти що, здурів? — злякано принишк Щур. — Ти у своєму розумі?
— Я у своєму! А от ви... Наталю!!!
Ілля полетів коридором, а Щур біг ззаду, хапаючи його за руки і халат, та все було марно.
Наталя сиділа в ординаторській на дивані з журналом у руці. Побачивши Медвідя у такому вигляді, вона лише здивовано відкрила рота.
— Дай сюди! — заявив Ілля, простягаючи руку.
— Що — «дай»? — не зрозуміла жінка.
— Серветку сюди!
— Я...ку серветку? — прошепотіла Наталя, червоніючи.
— З операційної! Полож сюди, бо сам витягну!
Вона почервоніла ще більше, почала часто дихати, а потім, несподівано скочивши з дивану, почала мотлошити Щура тим самим журналом, який тримала в руках. Анестезіолог лише затулявся і бурмотів незв'язні репліки.
***
Зранку на засіданні у головного лікаря зібралися завідуючі відділеннями. Атмосфера панувала вкрай напружена.
— Я не розумію, — обурювалася Оксана Євстахіївна — дама середніх років, повна, з високою зачіскою та широкими манерами — завідуюча гінекологією, — повинна кінець-кінців бути якась межа, якийсь здоровий глузд! Шкода, мене там не було! Якби не ці пологи — я б їм показала «брудні пелюшки»...
— Оксано Євстахіївно! — перебив головний. — Показуватимете ви вдома чоловікові, а тут ви нікому... — він карбував кожне слово, — нічого... не покажете! І не доведете. Якби отак говорив припустимо, Савчук, я би ще зрозумів, але ви... Ви ж не перший рік завідуєте, ви ж розумна жінка! Ви що, не знаєте, що наші чиновники — обмежені та недалекі люди? Це що — новина для вас? Ви не знаєте, що вони вічно пхають носа туди, де не компетентні?
— Це я знаю, — сухо відповіла вона.
— А якщо знаєте, то чому на цей день не заклали якихось новіших пелюшок? Тепер нас поминатимуть на всіх рівнях, а мене взагалі вчора дурним зробили. Ви що, не розумієте, що наш бюрократизм давно переплюнув усі свої попередні форми? Шановні, якщо ви хочете працювати далі, робити свою справу, лікувати хворих, то мусите до цього пристосуватися. Так, і не зітхайте важко. Потрібно на цей день мати і покласти блискучі пелюшки — нехай вдавляться! Лабо перевів подих. Усі мовчали.
Читать дальше