Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Чого ти тут товчешся? — одразу накинувся на Бліща. — Вони самі знають, куди мести. Я казав тобі ще вчора причеп прибрати? Казав. Зараз шофери поприходять, і щоб цієї фури на території не було!

— Геннадію Андрійовичу, ну куди ж я...

— Куди хочеш! Усе! Або я сам приберу. Але після цього ти... словом, зрозумів, так? Не сердь мене, дорогенький, прибери причеп. Зараз щуріння всякого адміністративного поналазить, а він стоїть. Це ж їм, немов червона ганчірка для бика, — ти що, не розумієш?

До лікарняних воріт наближалася «швидка», перевалюючись на ямах. Вона ледве повзла, розхитуючись на заглибинах, що вкривали геть усю дорогу.

У машині спереду біля водія сиділа лікарка швидкої допомоги, позаду на ношах лежав хворий із накладеною на ногу шиною та «комірцем» на шиї. Чолов'яга стогнав голосно, скликаючи всіх святих.

— Ой... здохну... не доїду... М-м-м... Ой!!! Шия! Боже, та вам дрова возити, а не хворих!

— Мужчина, ми їдемо дуже повільно, повірте! — доводила лікарка, яка й сама кривилася, уявляючи, що зараз відчуває цей нещасний.

— Це ями на дорозі, — встряв у розмову водій. — Я на другій ледве повзу, ось ваша жінка підтвердить...

— Що мені жінка, я зараз здохну... Ой!

Жінка, що сиділа біля нього, заспокоювала чоловіка, як могла, тримаючи за руку:

— Василю, потерпи, зараз приїдемо. Господи, що за ямеги... Як же можна, перед самою лікарнею... Куди ж та наша влада дивиться? Тут же ж постійно хворих возять!

— А це ви, жіночко, спитайте в тих, кого обирали! — не витримала лікарка. — У них спитайте.

— Еге ж, у них спитаєш...

Машина так само повільно підрулила до хірургічного корпусу — там зяяли такі ж самі ями.

Завантажений асфальтом КамАЗ приплентався по ямах до лікарняних воріт, наче почув розмову у «швидкій». Із вантажівки, що зупинилася, вилізло чоловік вісім робочих у зашмарованих оранжевих жилетках. КамАЗ розвернувся задом, заїхав на лікарняну територію та підняв кузов, і асфальт посипався на дорогу. Одразу ж робочі почали розгрібати його по ямах, просто у пилюку та калюжі, що залишилися після дощу. Двоє хворих на лавочці припинили розмовляти і вирячилися на цю картину.

— Сильно кладуть, — зауважив один.

— Напевно, їде хтось... — із розумінням підтримав другий.

Перший зігнувся і підняв грудку асфальту, що підкотилася до них:

— Ну, якщо це асфальт, то я, напевно, дохтор навук...

Робочі продовжували свою справу. З-за повороту повільно виліз важкий каток...

П'ятеро лікарів обступили койку, на якій лежав той самий хворий, що «вмирав» у «швидкій». Палата була знайома — травматологічна. Пацани, що з вечора займалися літачками, зі свого кута спостерігали за консиліумом. Ревуцький також відклав газету та із зацікавленням дивився на нового сусіда, який на той час вже повністю припинив стогнати і лежав, тихо дивлячись у стелю. Малевич, тримаючи перед очима рентгенівський знімок, розглядав його «на вікно», те саме робив із двома іншими знімками районний травматолог Беженар. Нарешті зав передав рентгенограму іншим та звернувся до хворого:

— Ну що, шановний, застрягли ви у нас надовго. Лежати доведеться більше місяця. А стегно ваше будемо оперувати. Іншого виходу немає.

— От, гадство... От, влетів... — стогнав той. — Треба було мені того даху, хай би ще сто років тік...

— Ну, тепер вже пізно плакати, — розвів руками завідуючий. — Вас лікуватиме Валентин Іванович, наш головний травматолог. Валентине Івановичу, я вас прошу, насамперед тягу на шию — це зараз найголовніше. Так?

— Звісно, — погодився той. — Марійцю, готуй тягу, зараз накладемо.

А коли всі виходили з палати, Малевич затримав молодого хірурга, який ішов попереду:

— Тарасе Васильовичу, я тебе прошу — йди розжени прийом у поліклініці, швиденько так. Дзвонив щойно завполіклінікою, там сьогодні Савчук приймає. Ти ж знаєш, як він зараз: назбирає чергу чоловік із тридцять — гамір стоятиме... Якраз картинка для обласної адміністрації. Іди, зроби, я тебе прошу. А Савчука спровадь до мене, я його на виклик відправлю, від гріха подалі, щоб чогось не начудив.

— Гаразд, — не надто задоволено промовив Голоюх.

У хірургічному кабінеті тим часом прийом ішов на повну.

— Доктор, — скаржилася звичайного вигляду літня жінка із забинтованою рукою, — ви розумієте, болить постійно. Вже п'ята доба, а ніякого покращення. Нічого нею тримати не можу, і вночі ниє — спати не дає.

— Ну, що ж поробиш... — розвів руками лікар. — Перейде поступово. Перелому немає — це головне. Отже, скоро перейде.