Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Олег Вікторович... Що ж я вам можу запропонувати? Ну, враховуючи протекцію з обласного управління, я дам вам, звичайно, півставки ординатора у відділенні, хоч їх у мене немає. Ну, перепрофілюємо. А от другу половину ставки...

— Мені поки що вистачить, — зрадів новоприбулий.

— Лади, — погодився головний. — Тоді давайте всі свої папери, я їх сам віддам у кадри. А ви йдіть у відділення до завідуючого. Він вже попереджений про вас. Із ним і вирішуйте всі конкретні питання. До речі, а як у вас із житлом?

— Зняв поки що квартиру, — відповів лікар. — Нібито все гаразд.

— От і прекрасно.

Олег витяг папери з кейса і залишив кабінет головного.

За дверима кабінету завідуючого Тачанівською хірургією розмовляли на високих тонах. Тим не менше, оскільки перед дверима ніхто не чекав, Олег, постукавши, прочинив їх. Там виявилося повно народу, а зав — невисокий, повний чоловік років п'ятдесяти — розпікав їх від душі. Його високий ковпак стирчав назад, а щоки роздувалися, виявляючи благородний гнів.

— У мене це в голові не вкладається — як собі хочете! Ну, чим ви тут по ночах займаєтеся? І як ви зміни здаєте? Ви Ж КОЖної п'ятихвилинки раз по раз докладаєте... — гнівний зав помітив незнайомця та звернувся до нього: — У нас робоча нарада. Зачекайте, будь ласка!

Олег вибачився і зачинив двері. Втім, це аж ніяк не заважало чути все, що говорилося за ними.

— Ви ж кожної п'ятихвилинки докладаєте мені, що у вас усе гаразд, — продовжував зав за зачиненими дверима. — А потім в один прекрасний момент, коли поступає хворий із кишковою непрохідністю, виявляється, що два тижні тому... Ні, ви вдумайтеся — два тижні тому! — вкрали клізму. Як це назвати?! Поголовне впадання у дитинство? Та хто ж її міг вкрасти? Ви що вже, зовсім із розуму посходили? Ну, я розумію, час такий, але...

— На чиєму чергуванні пропала?

Відповіддю було дружне мовчання.

— Ось так... Дожилися... Це тільки уявити — отаку подію розбирати! Та у вас скоро труси покрадуть, а ви не знатимете, хто і коли!

Здивовано знизавши плечима сам до себе, Олег пройшовся коридором і знайшов собі місце на сестринському посту поруч із якимось генералом, треба думати, у відставці.

— Доброго дня.

— Доброго дня, — відповів ветеран, вкладаючи у ці слова всю свою військову виправку та гідність.

За кілька хвилин двері завідуючого розчинилися, і з кабінету почали виходити сестри та санітарки чергової зміни, перешіптуючись та не приховуючи емоцій.

— Ох, Оксаночко, замучиш ти мене, — зітхнув ветеран. — Отже, відпускати машину?

— Відпускайте, Іване Павловичу.

Генерал зняв на сестринському столі трубку і, набравши номер, промовив:

— Гришуню, їдь, не потрібно мене чекати. Вільний. Так, Оксаночка поколе мене, і я сам дістануся. Не переживай. Під'їжджай зранку на восьму тридцять.

— Можна тепер? — Олег прочинив двері.

— Так, так, будь ласка! — підвівся назустріч завідуючий, простягаючи руку. — Малевич Микола Прокопович. Не збагнув зразу, хто ви. Тут із цим військом помреш і не воскреснеш... — зав розпачливо махнув рукою. — Ну, як дісталися?

— Нормально, — відповів Олег.

— Влаштувалися?

— Зняв поки що квартиру, а далі буде видно.

— От і добре. У нас відділення на п'ятдесят ліжок, народу в районі шістдесят тисяч. Є трохи навантаження. У вас побільше, напевно? Пробачте, у Харкові де ви працювали?

— Третя міська.

— Бував я у Харкові, давно вже...

Двері розчинилися без стукоту, і до кабінету увійшов лікар у білій піжамі під халатом.

— Усе те саме, — промовив він стурбовано. — Ще й гірше, ніж минулого разу.

— От, зараза, — похитав головою завідуючий. — Ти вже перевів її до нас?

— Розпорядився. Зараз принесуть.

— От, зараза... — повторив Малевич. — Я знав, що так буде. Ну, знайомся — наш новий ординатор — Олег Вікторович Женатий із Харкова. А це Ілля Петрович Медвідь. Працюватимете разом.

Лікарі потиснули один одному руки.

— Тут у нас є одна хвора, — пояснював Олегу Малевич, — вже поступала зі стравохідною кровотечею — цироз печінки. Тепер Удруге. Лягла до терапії підлікуватися, а там почалося. Зараз переводимо до нас. Ви, напевно, сьогодні займайтеся влаштуванням побуту, відпочивайте з дороги. А завтра прошу о пів на дев'яту. Гаразд?

— Гаразд, — відповів Олег, прощаючись.

А зачиняючи двері, почув за спиною:

— Значить, так — давай бігом замовляй по санавіації кров, мінімум літру, плазму свіжоморожену...

Тут також був передній край.