Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Так, напевно, — відповів Олег.

— Ну, тоді я би перейшов до конкретних пропозицій, — продовжив слідчий. — Справа ця дійсно ідіотська. І звалилася на мене недоречно. Тим паче, що закінчити її треба якось так... Словом, щоб усім було добре. А це складно, оскільки існують сторони, які протиборствують. До того ж, знехтувати інструкціями взагалі — також не можна. Тоді вони нас з'їдять. Ситуація доволі складна. У машинок ваших... Так би мовити, знайшовся господар.

Несподівано. Той, найперший, зацікавлений у їхньому поверненні. Це наче подарунок для нас усіх. Усе спрощується. Далі від нас усіх залежить, хто наскільки лишиться задоволений і хто наскільки постраждає. Зараз саме та мить, коли нам під силу ще зробити так, щоб господар отримав викрадене, всі решта, хто виявився так чи інакше причетний до цього, не постраждали, а я отримав відчуття, що не зробив погано нікому. Ви мене розумієте?

— Звичайно, — відповів Олег. — А як ви собі це уявляєте?

— Простіше не буває. Ви просто зараз організовуєте якийсь важливий захід для всього персоналу, і за годину, навіть менше, кабінет вашого колишнього зава стає порожнім. Так усі забувають про ці пригоди.

— А власник цього брухту, треба думати, знаходиться зараз у шостій палаті? — запитав Олег.

— Ну, яке це має значення? Можу вас лише завірити, що хворий цей одразу залишить ваше відділення.

— Було би непогано, — погодився Олег. — Від нього, знаєте, виходить щось таке...

— От бачите! — зрадів Глушко. — Усе розв'яжеться найкращим чином. Можу навіть відкрити вам, що, йдучи на подібні компроміси, я ризикую найбільшою мірою. І насамкінець виявляюся стороною, що постраждала найбільше.

— А це чому? — не зрозумів Олег.

— На мені «глухар» зависає, — пояснив слідчий. Адже справедливість відновлена неофіційно. Не по паперах. У вас, припустимо, якщо хворий помирає, нехай навіть не із вашої провини — однаково неприємність. Так і в нас.

Олег підвівся, витяг пачку цигарок і поклав одну в рот. Потім схаменувся і простяг слідчому.

— Дякую, — промовив той, — я скромніші курю.

— А якщо це не моє? — запитав Олег після паузи.

— Ну, не знаю... — слідчий також випустив дим. — Воно за будь-яких обставин буде повернуте господарю. Зараз від вас залежить, яким чином.

— Тобто, якщо я скажу вам, що там нічого немає, кабінет зламають...

— Звичайно! — посміхнувся Глушко. — Із відповідною санкцією прокурора. Усе, як належить. Але для чого це вам? Поясніть мені — кому краще буде?

— Дійсно, — зітхнув Олег. — Чи можу я вийти на п'ять хвилин?

— Звісно! П'ять хвилин, навіть десять у даному випадку нічого не вирішують.

Затягнувшись ще кілька разів, Олег вийшов.

Якимець ще не спав. У палаті горіло світло. Бізнесмен напівсидів, спираючись спиною на подушки. Переносний телевізор працював майже без звуку. На койці були розкидані газети.

— Ну, доктор, ти мене зовсім закинув. Негарно. Забіг зранку на хвилину — і будь здоров...

— Так ти вже герой, — похмуро промовив Олег. — Чого дарма у тебе на голові сидіти?

— Ну, хоча би заради принципу. Кажуть, у тебе це найкрутіша операція в житті.

— Ха! — здивувався Олег. — Ну, ти від скромності не помреш... Найкрутіший пацієнт — це ще можна подумати... Слухай, Володю, жарти скінчилися. У нас неприємності.

— Що ти маєш на увазі? — зблід Якимець.

— Машинки доведеться віддати.

— Що?! — не зрозумів він. — Кому віддати?

— У мене в кабінеті зараз слідчий сидить, — продовжував Олег. — Той, що з тобою говорив. Він усе рознюхав. Якщо не віддамо по-доброму, зараз буде санкція прокурора і обшук. Однаково втрачаєш. Тільки ще й ми постраждаємо.

Тепер Якимець був увесь червоний, злий і важко дихав.

— Нічого не поробиш, — розвів руками Олег. — Я просто зайшов повідомити тобі, щоб ти не казав, ніби я їх кудись наліво сплавив.

— Хтось із ваших розляпав... Сволота... — пробурмотів він.

— Володю...

— Ні, це вони... Звичайно... Таке кодло... Яка тут може бути таємниця? С-скоти...

— Володю, — ще твердіше промовив Олег. — Колись ти вже помилився на наш рахунок...

— С-скоти... Не могли мовчки сидіти... — той продовжував набирати люті. — Дебіли... Не могли по-людськи... Усе життя за копійки у смороді порпаєтеся, а раз у житті випала можливість — і то не змогли...

— Якби вони в смороді за копійки не порпалися, то ти би вже на одній нозі скакав і пальці «веером» не мав би можливості розкинути. Руки милицями були б зайняті!

Олег, грюкнувши спересердя дверима, попрямував до кабінету. Якимець упав на подушку і відвернувся до стінки.