Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Він потер руки, уявляючи, очевидно, кінцевий результат, коли телефон у куртці, залишеній у передпокої, почав подавати сигнали.

— Ага, забацаємо... — розчаровано промовила Ольга.

Скривившись, він витяг із кишені трубку:

— Алло?

Обличчя його одразу набуло невдоволеного виразу.

— Марійцю, я не ургентний сьогодні, — промовив він у трубку. — Здається, Медвідь у графіку стоїть. А ще краще — передзвони Голоюху, це його хворий. Нехай розбирається.

На якийсь момент Олег замовк зі слухавкою біля вуха, а потім сказав:

— Гаразд. Дзвони на «швидку» — нехай по мене їдуть. Тільки швидко.

— Ну, що? — Ольга сиділа на стільчику, схиливши голову набік, і обличчя її також висловлювало розчарування.

— Усе гаразд. Береш картоплю середнього розміру, миєш і складаєш на решітку в духовці на середній висоті, включаєш середній вогонь. Подавати на тарелі середнього розміру.

— А там що? — запитала вона.

— Та є там один кадр, — відповів Олег. — Завідуючого вимагає. Це ненадовго.

Коли Олег увійшов до палати, на ходу зав'язуючи халат, Куржаков спокійно лежав на койці, дивлячись у стелю. Марійка також увійшла і стала поруч.

— Що сталося? — запитав Олег.

— Це конфіденційно, — відповів хворий, зиркнувши на медсестру. — Я хочу говорити з завідуючим.

Кинувши незадоволений погляд, Марійка залишила палату. Олег присів на край койки хворого, в якому важко було запідозрити теперішнього виконуючого обов'язки начальника колонії посиленого режиму.

— То я вас слухаю...

— Доктор, з вами хочуть поговорити на рахунок моїх проблем, — почав Куржаков.

— А які у вас проблеми? — не зрозумів Олег. — Я хотів би спочатку від вас почути.

— Та я погано формулюю свої думки, — відповів той. — Там, у коридорі... ви вигляньте... Напевно, вже мій... гм-м... словом, адвокат.

— Ну, хворі з адвокатами — це в дусі часу, — посміхнувся Олег. — Але я не бачив нікого, коли заходив.

— Та він під вашим кабінетом.

Під зачиненими дверима нового кабінету завідуючого стояв чоловік, вигляд якого аж ніяк не додав Олегові наснаги. Це був слідчий райвідділу Глушко.

— Не знав, що ви ще й адвокат... — зауважив Олег, подаючи йому руку.

— Виключно неофіційно, — натягнуто посміхнувся слідчий.

Вони увійшли, і Олег запропонував сісти.

— Я справді не працюю в адвокатурі, хоч іноді жалкую про це, — Глушко заклав ногу на ногу і надав обличчю замисленого виразу. — Ви знаєте, Олегу Вікторовичу, часто приємніше буває витягнути людину, ніж закопати. Коли витягнеш — отримуєш моральне задоволення. А коли закопаєш — навіть того, хто заслуговує...

Він розвів руками.

— А що — буває, закопуєте тих, хто не заслуговує? — незворушно запитав Олег.

— Намагаємося уникати, — цілком серйозно відповів Глушко. — Але іноді обставини сильніші за нас. Хоч я завжди використовую всі можливості, щоби вчинити по справедливості.

— Це схвально, — зауважив Олег. — Але чим я можу, так би мовити, у даному випадку...

— Можете, — сказав слідчий. — Тим паче, випадок із розряду тих, коли особливо не хочеться закопувати тих, хто на це аж ніяк не заслуговує. Наскільки я знаю, ви завідуючим недавно...

— Припустимо... — глянув на нього Олег. — А яке це має значення?

— І приймаєте мене у новому кабінеті...

— Чим вас кабінет не влаштовує? — здивувався Олег. — Це споконвіку кабінет завідуючого відділом.

— Ну, як сказати... — не погодився Глушко. — Медвідь, який був після Малевича, наскільки я знаю, інший кабінет собі облаштував. А ви, щойно перейшли на посаду, — одразу міняти. Це насторожує і примушує шукати пояснення. Можливо, ви цього не розумієте... Я би також не зрозумів багатьох речей у медицині — кожному своє. Одним словом, причина зміни кабінетів і навіть завідуючих у вашому відділенні мені, я вважаю, зрозуміла. Те, що ми шукаємо, знаходиться в кабінеті Іллі Петровича.

— І... що? — Олег намагався зберегти спокій.

— Ось на цю тему я й хотів би поговорити, — сказав Глушко, нахиляючись до співрозмовника. — Ви у Тачанові людина все— таки нова і не розумієте деякої нашої специфіки. Ще не вжилися, так би мовити. Зрозумійте: ми тут живемо і варимося у власному соку. Це не Харків, де ми з вами можемо більше не зустрітися, тим паче, якщо є таке бажання. Місто здоровезне, і загубитися — раз плюнути. А у нас... Тут усе інакше. Ми з вами ще сто разів посеред вулиці зустрінемося. Завтра вас можуть обікрасти або побити, — слідчий красномовно постукав по дерев'яному столі кісточками пальців, — і ви потрапите до мене без вашого ж бажання. Або хворий який скаргу напише — так само. А мене може завтра апендицит хапнути, або яка більша біда, — він ще красномовніше постукав по столі, — і я також потраплю до вас. Бачите, яка механіка? Районна специфіка. Усі ми тут пов'язані від і до, тому повинні жити по-людськи, щадити одне одного. Отже, часто доводиться думати в першу чергу не про виконання інструкцій, а про принципи співіснування, що склалися і утвердилися ще до нас. Тобто, щоб потім тебе хтось не згадував «незлим тихим...» Ви згодні з цим?