Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Конкретніше: як ви це собі уявляєте? — запитав Ілля.

— Конкретніше: дуже просто, — продовжував той. — Я трохи оклигаю з цією ногою і проб'ю канал на Німеччину. І «Зінгери» поїдуть туди. Повірте, що я зроблю це грамотно, я ж не лох якийсь... А ви — тут я згоден з Олегом — рівною мірою сприяли тому, що машинки тут, і я при них, живий та здоровий. Так що...

— Попросимо, шановний, ще конкретніше, — зіронізував Беженар, — якщо вас не обтяжить. Ситуація дійсно така, що ми тут можемо влипнути і постраждати, а це нам абсолютно ні до чого.

— Ми й так можемо щодня у якусь каку влипнути, — додав Тарас, — а тут ще ваші машинки... А ви потім із нами, як із Петром Петровичем.

— По сто баксів... — ображено додав «юний спортсмен».

— Щось на кшталт цього, — погодився Беженар.

— Далися вам сто баксів! — обурився вже сам Якимець. — Та я перше, що спало на думку, сказав! Мені тоді не до машинок було! Я думав — відріжуть ногу, чи ні. Як ви не розумієте? Звичайно, розберемося по совісті. Тим паче, товар наче не мій особисто — всі разом його отримали. Тому й ділитимемося по совісті. Ну, звичайно, основна роль моя. Без мене вам їх в житті туди не переправити. Це ж ясно, як Божий день. Відсидимося, витягнемо їх тихенько і...

— А сидітимемо скільки? — поцікавився Ілля. — І де сидітиму я, доки кабінет зайнятий?

— Слухай, Ілля Петрович, — промовив Олег. — Кабінет — річ відносна. Тимчасово можна і в іншому побути. Ти он два місяці взагалі з ординаторської не хотів іти.

— Дійсно, Ілля Петрович, — підтримав Беженар. — Тут, очевидно, не треба гарячкувати. Подумати добре, а там... Справа на перший погляд здається вигідною. Тимчасово можна в іншому побути.

— А звіти?! — мало не заволав Ілля. — Ви що, дорогенькі! Там же усі папери! Під машинками! Кінець року! Тиждень до звітів! Мене обласний без наркозу заріже!

— Іллюшо... — взяв зава за лікоть Беженар. — Звіти можна наново написати, якщо вже на те пішло. Можна. І не дивися на мене так. Якщо за гарні бабки, то можна.

Тепер уже Медвідь чисто розгубився, не знаючи, що й казати.

За дверима несподівано виникла перепалка. Хтось суворо вичитував черговій медсестрі, яка намагалася щось пояснити. Медвідь підхопився, збираючись вийти до коридору, але не встиг. Двері палати розчинилися, та на порозі з'явився сам головний. Лабо злісно оглянув присутніх і льодяним голосом промовив:

— А це що, та операція, котра, як мені казали, на три години? Вона вже скінчилася, чи ще не починали?

— Так... — завагався Медвідь. — Ми ще не встигли... Ось, вирішили консиліум провести...

— Консиліум? — здивувався головний. — А де у вас представник адміністрації, я щось не бачу. Аду Василівну що, не просять у таких випадках?

— Ми її поки що не знайшли по телефону, — плів далі Медвідь. — Ось, власними силами почали...

— Ну, нічого, — сказав Лабо, — мені також положено приймати участь у консиліумах. Що вирішуєте? Над чим так напружено мізкуєте?

Ілля був явно не у своїй тарілці.

— Та ось, колеги вночі оперували... — почав він. — Автодорожна аварія... Двоє в реанімації лежать. Травма живота та внутрішньочерепна гематома. Це Сергій Андрійович вам краще докладе.

— Я бачу, що ви не в реанімації, а тут, — перервав Лабо. — Чий це хворий?

— Мій, — включився до розмови Олег. — Це ми вночі з Голоюхом та Валентином Івановичем оперували. Не було можливості консультантів викликати, довелося самим. Ревізія та видалення тромбу з правої стегнової артерії.

— Я бачу, у вас що не операція, то все крутіша й крутіша... — їдко промовив головний. — Гляди — скоро органи почнете пересаджувати...

— Уже пробували... — буркнув собі під ніс Ілля.

— І що ж? — Лабо таки почув.

— Зуб, — пояснив Тарас. І додав: — Успішно.

— Серйозно, — погодився головний. — А що ви таке вирішуєте зараз, що Ілля Петрович не зміг прийти на нараду?

— Справа у тому, що хворий почав жалітися на болі у нозі, — виправдовувався Ілля. — Та й нога похолола. А зараз дивимося — наче катастрофа минає...

— Підозрюємо ретромбоз, — прийшов на виручку Олег. — Радимося. Очевидно, судинного таки доведеться викликати.

— А зранку і в животі болі спостерігалися, — додав Ілля, — підозрювали мезентеріальний тромбоз.

— Складний хворий, — підсумував Олег.

— Правда? — здивувався головний, підозріливо зиркаючи на Якимця. — А по ньому й не скажеш. Хоч зараз у...

— У казино?! — розізлився Якимець, не дослухавши. — Не ходжу я у казино! Скільки можна повторювати? Ну, не буваю, чесне слово.