Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Усі замовкли, приголомшені чи то осмисленням істин, викладених комерсантом, чи то його несподіваною красномовністю.

— А чому тоді свідоцтво про смерть ніде не фігурує? — запитав його Олег, який не збирався відхилятися від основного напрямку. — Я шукав. Ніхто в області не помирав від гангрени за цей період.

— Бліщ, коли Володька вже марити почав, завіз його до сусідньої області до якоїсь лікарні. Ну, це вже деталі.

— Нормально... — погодився Олег. — А я не міг зрозуміти — куди ж він подівся? І що, в усьому цьому завгосп тобі покаявся?

— Аякже... Сповідався, наче святому отцю перед смертю. Тож ми, братва, зараз у такому сидимо, що потрібно добре думати, як усе це розв'язати. І найголовніше — нікому більше не бовкнути.

Хоча, кажуть, те, що знають троє, — знатимуть усі, а нас тут... Машинки ці хтось бачив окрім тих, хто тут зібрався?

— Наче ні... — невпевнено промовив Олег.

— Ні, здається... — погодився й Медвідь.

— От і добре. Тоді нікому анічичирк. Мова йде вже не про те, як сплавити добро до Німеччини, а про те, як відсидітися і не постраждати. Це серйозні хлопці, між іншим.

— Які хлопці? — не зрозумів Ілля.

— А нас хто рубонув? Ми завгоспа загрузили і поїхали за місто, щоб полякати. Він дорогою й почав колотися. А потім... Не знаю точно, яким чином це сталося. Швидше за все, за ним хтось слідкував — тут, у Тачанові. А коли побачили, що ми нагрянули, передали по мобілці й нам виїхали назустріч. Я тільки так собі це уявляю. Джип здоровезний — як зрізав нас... Тільки й пам'ятаю удар, біль... А тоді хтось Бліща вашого через заднє скло витягає. Думав — зараз буде мені контрольний постріл і крапка... — бізнесмен мимоволі проковтнув.

— Та як вони взагалі могли дізнатися, — не зрозумів Тарас, — що все це в Бліща заховано?

— Як-як... Там, у Німеччині, все схоплено. Наша братва працює. Вони ж не дурні — зрозуміли, що знову хтось шукатиме канал. А він якраз і приперся — зять його. Ідіот. Павло, так? Прямо в руки.

— Дійсно, — погодився Ілля, — казали — женився на доньці Бліща і одразу чкурнув до Німеччини. Його ж депортували перед цим. То він прізвище змінив — і назад.

— Ну ось, — підсумував Якимець. — Там він, вважайте, одразу розколовся, і вони — тут як тут.

— Абзац... — пробурмотів Ілля. — Усе, як у кіно. І... що з ним зараз?

— Із зятем? Швидше за все, пришили давно. А завгоспа мали би привезти сюди, щоб віддав «Зінгери», а там... Стоп, але ж машинок вони не знайшли! Отже, ти таки встиг усі повитягати? — Якимець здивовано вирячився на Петра Петровича.

— А то чому ж мій кабінет до стелі закладений... — невдоволено побуркотів Ілля.

Лише тепер усі зауважили, що із Савчуком робиться щось не те. Він дихав часто, явно набираючи люті, а потім промовив:

— Я-то витяг... А ти гусь, виявляється... Більше півлимона, кажеш... А мені сотню зелених? Та ти знаєш, скільки там кіло того заліза? Я дві години рвав пупа, наче юний спортсмен... Щоб усе це врятувати... А мені сотню?

— Тихо! — шикнув на нього Ілля. — Чого розкричався? Заспокойся!

— А якби на мене натрапили, — продовжував сичати Савчук, — що зі мною зробили би ваші мафіозі? А мені тільки сотню...

— Та буде тобі... — буркнув Якимець. — Це я так, на початок, для заохочення. Щоб зацікавити тебе. Однаково я більше при собі не мав...

— Отже, це дійсно Петро Петрович постарався... — тепер уже люті набирав Медвідь. — І що далі? Що тепер, я хотів би знати?

— Гадаю, вони якраз після того, як доктор усе виніс, потрапили до підвалу і побачили, що там порожньо, — міркував Якимець.

— А потім їх менти погнали, — підказав Голоюх.

— Які менти? — не зрозумів той.

— Наші, тачанівські, — пояснив Тарас. — Приїхали з приводу твоєї аварії та й поцікавилися, що за джип біля моргу стоїть. Навіть стрілянина була. А потім крутелики зірвалися і поїхали.

Якимець напружено думав.

— І добре, і погано... — нарешті промовив бізнесмен. — Добре, що братву погнали, очевидно, не повернуться... А погано...

— Що ми думаємо? — нарешті не витримав Ілля. — Що добре? Що погано? Мене цікавить одна річ — яким чином звільниться мій кабінет?

— Доктор... — склавши руки на грудях, промовив Якимець, — Повірте — будь моя воля, я би зараз схопився, забрав усе це і ви б мене тільки бачили. Могорич відповідний вам би виставив. Чесне слово. Але що я зараз можу? Послухайте, Ілля е-е...

— Петрович, — підказав Медвідь.

— Ілля Петрович, ви ж бачите — так обставини склалися. І повірте, це не найгірший збіг. Могло бути набагато складніше. Цей, як ви кажете, брухт являє собою цінність. Це реальна зелень. І ми як тверезі люди повинні чинити з позицій здорового глузду. Та що я вам пояснюю — це бабло! Дуже серйозне бабло. Напевно, навіть більше, ніж я припустив одразу. І воно саме пливе до рук! Ну, трошки терпцю, все втрясеться і ми зможемо з вами розійтися так, що ніхто не буде ображений.