Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Ох, ні хріна собі! — несподівано вигукнув Ілля. — Від— смоктувача вмикайте! Ну!

Загудів електровідсмоктувач.

— Господи, а це що? Повний живіт...

— Судячи із запаху — сеча, — констатував Голоюх.

— А щоб йому... — продовжував дивуватися Медвідь. — Звідки вона тут?

— Треба думати, із сечового міхура, — так само байдуже промовляв Тарас.

— Ну, що там? — не давав спокою Щур. — Розрив сечового?

— Певно, — сказав Ілля, працюючи відсмоктувачем. — Вони ж клянуться, що чоловік не падав і ніхто не бив. От зарази! Ну, я їм дам. Щойно вийду. Так, — голос хірурга став діловим, — ідемо на серединну. Чекай... А це що?

— Треба думати — кака... — все тим же тоном повідомив Тарас.

— Господи, ще розриву кишечника не вистачало... Точно —

гімно. Ні, ви уявіть, як його мали вчора по животі товкти!

Стерильні простирадла на животі переставляли. Об'єм операції несподівано розширявся.

Червона «Лада» прогнала вулицями Тачанова і під'їхала до невеличкого триповерхового будинку. Вийшовши з машини, Беженар відчинив ворота одного з гаражів, що зліпилися куп

кою під будинком, і зібрався заїжджати. Але щось його наче муляло. Він озирнувся і нерішуче подивився на ключі в замку запалювання. Потім зміряв очима отвір гаражних воріт.

— Що там, Валентине Івановичу, — почулося ззаду, — я так бачу, ви наче забули щось? Що, повертатися треба?

Це був сусід, учитель математики на пенсії. Він вийшов із відром сміття і тепер, задоволений тим, що зустрів співрозмовника, зупинився на півшляху до ящика.

— Щось важливе, так? — допитувався він.

— Та не так щоб дуже важливе... — знизав плечима Беженар.

— Але муляє, залишає відчуття невдоволення... — підказав

учитель.

— Навіть не знаю, як сказати, — розгубився Беженар. — Сьогодні взагалі невдалий день. Зараз прийду — обов'язково п'ятдесят грамів прийму. Більше — ні, а п'ятдесят — точно.

— Ну, то тоді обов'язково потрібно, — сказав старий. — День і так невдалий, а ще оте мулятиме, що ви забули, нехай навіть дрібничка. Що, далеко повертатися?

— Та ні, недалеко.

— То зганяйте, а я гараж постережу, щоб пацани не залізли.

— Дякую, Олексію Семеновичу, — серйозно сказав Беженар, — я недовго.

«Шістка» розвернулася і виїхала з двору, а за кілька хвилин зупинилася біля дверей продуктового магазину.

— Добрий вечір, — сказав Беженар, увійшовши досередини.

— Добрий вечір, доктор, — відповіла пані за прилавком. — Чого душа бажає?

— Зважте мені, — попросив він, — півкіло тих... ні, краще тих сардельок. Вони більше схожі...

— Схожі на що? — не зрозуміла продавщиця, підходячи до холодильника.

— Розумієте, три години тому сидів за столом, навіть уже тримав на виделці...

— Що, невже «а вкусити так і не довелося»? — засміялася вона.

— Саме так і було, — невесело погодився він.

— Бідний ви, бідний, — пожаліла вона. — Напевно, з кимось щось сталося і вас терміново покликали?

— Ви знаєте, саме так і було! — здивовано погодився він.

— Не шкодуйте, — вона простягла пакунок, — наші смачніші. Побачите.

— Цього, на жаль, я не знатиму ніколи, — сказав він уже самому собі, від'їжджаючи від бровки.

У операційній панував гарний настрій. Два розриви кишечника були ушиті, накладалися останні шви на сечовий міхур. Операція наближалася до завершення.

— Готуй багато дренажів, — сказав Медвідь, звертаючись до Наді, — купу трубок і одну рукавицю ріж навпіл.

— Уже готові, Ілля Петрович. Чекають, коли ви закінчите.

— Ой, а я перед операцією надвір виходила... — замріяно промовила Наталя. — Ви би бачили, яка потрясна осіння погода... Пізня осінь... М-м-м... Ото би до лісу на опеньки...

— Не можна, — цілком серйозно відповів Ілля.

— Чому? — здивувалася вона.

— Земля вже холодна. Запалення легень підхопити можна.

— Ілля Петрович! — обурено вигукнула вона. — Я кажу — на опеньки! Ви що, погано чуєте?

— Так і на опеньках можна, — знизав плечима він, — м'якше.

— Ну, Ілля Петрович, — здивувалася Наталя, — ви сьогодні якийсь такий... озабочений... такий весь...

— Як? — наче недочув Щур. — Ти кажеш — збочений?

— Озабочений! — обурено виправила Наталя, перериваючи загальний сміх. — Тобто сексуально озабочений... Ми навіть зараз почервоніємо...

— Ага, почервонієте ви! — засміявся Ілля. — Я от взагалі їм заздрю — анестезіологам. Зачиняться там на ніч у своїй реанімації...

— Немає реанімації — є анестезіологія та інтенсивна терапія, — затяг своєї улюбленої Щур.