Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— А ч...чому? Ти ж...

Батько тим часом лише розгублено кліпав очима.

— Тому, що він для мене найближча людина — в усіх відношеннях. Ось так. Пробач, що так вийшло... — останнє дівчина промовила, дивлячись на Беженара.

— Нічого, все гаразд, — відповів той.

— Я правда, не навмисне, — продовжувала вона. — Я забулася...

— Нічого страшного, — повторив він, — не переймайся.

Лідина мати лише переводила очі з лікаря на дочку, все

ширше роззявляючи рота і затуляючи його рукою. їй здавалося, що у цей момент власне волосся стає дибки. А ті двоє продовжували говорити між собою так, ніби батьків тут і не було.

— Якщо вже так вийшло, може, ми договоримо до кінця і розставимо всі крапки над «і»?

— Як хочеш... — знизавши плечима, погодився Беженар.

— Що г-г-оворити? — здавалося, до матері почала повертатися мова. — Й-які крапки?

— Справа у тому, що ми з Валентином Івановичем кохаємо одне одного, — сказала Ліда.

— Люди... — тільки й змогла вимовити нещасна жінка.— Л-лю...ди...

Невідомо для чого вона намацала на столі серветку і тепер, не знаючи що з нею робити, жмакала її у руці.

Лідин батько повільно відсунув стільчика і вийшов до сусідньої кімнати. Мати кинула серветку на тарілку і вибігла за чоловіком.

Беженар мовчки подивився на Ліду.

— Я дійсно випадково... — голос її тепер уже здригнувся.

— Не переживай, — він взяв її за руку, — чого вже тепер...

Може, мені поїхати просто зараз?

Двері з кімнати відчинилися, і вбігла перелякана мати Ліди.

— Ходи сюди! — кричала вона. — Ходи сюди! Батькові погано!

Ліда, скочивши з-за столу, кинулася за нею. Нерішуче підвівся й Беженар, не розуміючи, як йому вчинити, але дівчина миттю вискочила з кімнати.

— Ходи сюди! — кричала вона. — Батькові погано!

Здавалося, обох їх заклинило на цій фразі.

Беженар смикнувся туди. Батько Лідин сидів на дивані, швидше, напівлежав, увесь зм'яклий. Обличчя його було білим, а права долоня застрягла за відворотом сорочки, намагаючись дотягтися до серця.

Поклавши його на диван, Беженар поляскав по щоках, помацав пульс, а потім крикнув:

— Давай сюди горілку або коньяк!

Коли ж Ліда увірвалася назад до кімнати з пляшкою в руках, він тряс його, ляскаючи по щоках і кричав:

— Володю, відкривай очі! Ну! Вова!

Вихопивши закорковану пляшку з рук дівчини, Беженар вдарив горлечком по батареї, від чого воно відлетіло, потім ляпнув горілкою по обличчі та почав терти за вухами.

— Бігом до машини! — крикнув він Ліді. — Ключі в куртці. Аптечку сюди! У лівій кишені ключі!

Ліда вибігла з кімнати, а Беженар розтулив губи бідолашного батька, хлюпнув горілкою туди, а потім знову почав ляскати по щоках. Мати весь час стояла у кутку кімнати, склавши долоні на грудях, і голосно причитала. Коли з'явилася Ліда з аптечкою, батько вже почав рухати губами. Очі його, щоправда, час від часу ще закочувалися догори. Набравши з ампули у шприц, Беженар зробив чоловікові підшкірну ін'єкцію і відразу ж відкрив нову ампулу. Другий укол був внутрівенним. Ліда тим часом стискала батькову руку вище ліктя замість джгута.

Пацієнт потроху приходив до тями. Очі повернулися з піднебесся і тепер стріляли по стінах, періодично заплющуючись.

— Володимире, все гаразд, — тлумачив йому Беженар. — Усе, приходимо до тями.

А хворий, роблячи якісь незрозумілі спроби спертися руками та сісти, здивовано зиркав на свого рятівника. Мати Ліди, усвідомивши нарешті, що її чоловік принаймні не помер, знайшла поблизу стільчика і присіла на нього. Руки її тремтіли, причому, права також тяглася до ґудзиків кофти. Помітивши цей рух, Беженар злякано зиркав на жінку. Згадавши, що така річ є у хаті, Ліда принесла апарат для вимірювання тиску.

Хворого — худого чоловіка п'ятдесяти років — вели попід руки коридором. Він тримався за живіт і стогнав. Із одного боку була його дружина, з іншого — фельдшерка «швидкої».

— Схоже, апендицит, — сказала лікарка Медвідю, який вийшов назустріч.

— Ніхто ще не дивився? — запитав той.

— Ніхто. Шукали Савчука в поліклініці, а його немає.

— Як завжди... — пробурмотів Ілля. — Заводьте сюди, на санпропускник.

Хворого завели і поклали на кушетку.

— Учора по обіді почав скаржитися на живіт, — розповідала його перелякана дружина. — А потім що далі — то гірше.

— Чого ж ви його добу тримали? — запитав Ілля.

— Сподівалися, може, саме перейде...

Зітхнувши, він почав оглядати живіт пацієнта. З правого боку той практично не давав торкнутися, ловив лікаря за руку і стогнав.