Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Света, ну я тебе прошу! Потужся гарно! Ну! Один раз! Ну, як тебе вчили? Ну! Ще трошки!

Але діваха лише вищала на повну. Обличчя її було червоним, а переляканий погляд свідчив, що ця проблема — перша, з якою довелося стикнутися за вісімнадцять років життя.

Акушерка стояла біля головного кінця столу і намагалася допомогти на свій манер:

— Ну, Свєточка, ще трошки! Ну ось, зараз тужся! Ну!

Та всі ці благання були марними.

— Свєта! Ну, давай! Та чорт тебе забирай, ти ж дитину угробиш! Тужся, я тобі кажу!

Напевно, це подіяло, й нещасна Свєта нарешті закректала від душі.

— Ось так, ну! Молодчина! — зраділа Євстахіївна. — Ще давай! Ось так...

Та за хвилину тон її голосу несподівано змінився:

— Ану... Стій... Надю! Набір давай сюди! Бігом! От, біс би тебе...

Акушерка смикнулася за інструментами, загорнутими у стерильну пелюшку.

— Давай, давай! — підганяла Євстахіївна.

Цієї миті згасло світло.

— Маму твою! — вилаялася шефиня. — Щоб вони здохли, скоти! Лампу давай! Мені розтинати треба!

Здійнявся несамовитий рух — підсували лампу. Щось задзеленчало по підлозі.

— Та вона вже мало що світить. Ледве-ледве...

Інша санітарка примчала до пологового залу із кишеньковим ліхтариком, який узяла в якоїсь іншої породіллі.

— Сюди світи! Сюди...

Свєта вже не волала, а лише тоненько та тихо голосила.

— Значить, так, — Євстахіївна повернулася до акушерки. — Дзвоніть на «швидку»...

— Оксано Євстахіївно! Але внутрішній телефон не працює! Світла ж немає!

— То біжіть! Нехай обидві машини сюди летять! Розвертай крісло! Крісло, кажу, розвертай! На сто вісімдесят!

В операційній по плитці підлоги також скреготала військова лампа на акумуляторі. Її сунули до столу. Лампу вже увімкнули, і тьмяний її промінь застрибав по стінах та силуетах застиглих хірургів. Він по черзі вихоплював із темряви то операційну сестру, то анестезіолога, який наче грав на гармошці, роздуваючи ручний дихальний апарат.

— Ілля Петрович! — оголосила санітарка, що бігала дзвонити до РЕМу. — Відключення на обласному рівні. Кажуть, коли увімкнуть — невідомо.

— Шляк би їх трафив... — пробурмотів Медвідь.

— Ось так, Ілля Петрович, — зауважив Голоюх, — очевидно, ти знову не тих обрав.

— Чому це я? — обурився той. — А ти що, ні до чого?

— Я на вибори не ходив, — заявив Тарас. — Мені тепер не так прикро.

Нарешті лампу спрямували в операційне поле. На місці оперуючого тепер уже стояв Олег. Руки його були у тому ж положенні, що й півгодини тому в Медвідя.

— Ну, що там? — знову насів Щур. — Шановні, хвора на ручному диханні! Ви, може, впевнені, що це апарат дихає, то нагадаю — це я. Скільки ще?

— Усе! — несподівано промовив Олег. — Зашиваємося. Миємо живіт і зашиваємо.

— О! — здивувався Щур. — Ти ж казав — там невідомо на скільки роботи!

— Це я казав, а не він, — дипломатично нагадав Ілля. — А ти що, не радий?

Увімкнулося світло, викликавши вигуки полегшення в усього персоналу.

— Надю, давай фурацилін, — скомандував Олег. — І відсмоктувач увімкни. Навіщо ти мені цю «підошву» підсунула? На, забери. Без неї зашиємо.

— Дійсно, — підтримав Медвідь, — навіщо той Реверден її вигадав? Толку ніякого, тільки у животі забути можна...

Загудів електровідсмоктувач. Надя, наче ще не вірячи, злякано зиркала на лопатку Ревердена, яка зникла за невідомих обставин півроку тому, а тепер лежала на її столику.

Під'їхавши майже впритул до хірургічного корпусу, з увімкнутими фарами застигли дві машини «швидкої». Вікно пологового залу, замальоване білою фарбою, було широко розчинене, і потужні промені світла вихоплювали звідти розкарячені ноги породіллі на кріслі та постаті лікарки та акушерки, що зігнулися над нею. Не чути було вже ніяких криків, сердобольних благань чи лайки.

Нарешті Євстахіївна розігнулася, і в руках у неї з'явилося щось маленьке та зморшкувате, а ще за мить нічну тишу розрізав обурений дитячий крик. Обоє шоферів стояли біля машин із роззявленими ротами, очевидно, спостерігаючи таке вперше у житті.

Васєчко прямував коридором поліклініки. Біля повороту він зіткнувся з Олегом.

— Олегу Вікторовичу, доброго дня!

— Доброго дня. Куди ви пропали? Ви що, перев'язок не робите?

— Та... — Васєчко розпачливо махнув рукою, — так припарило, що досі чухаюся... А перев'язували мене дівчата у відділенні. Я все як прийду — то ви на операції.

— Завтра зрання приходьте, я подивлюся.