Array Array - Монолог самотнього мужчини

— А ми тепер не будемо відриватися, — скалиться Віталій Майорович. – І їм не дамо.

… Який же я був радий бачити миловидну Тамару Іванівну Голубок після тієї кримської дами Антонини Карлівни!

— Ви знаєте, Олексію Володимировичу, — винувато усміхнулася вона, — у нашому архіві на цю Марію Запшеченьську нічого не виявлено. Але я зателефонувала подрузі з Архіву Вищих органів влади – у них там є спеціальна картотека на зрадників і нацистських посібників.

Жінка подивилася на Ріхарда:

— Вона ж допомагала окупантам..

Пришиблений подіями останніх днів, майбутній німецький барон кам’яно мовчав.

— Так от, є данні на вашу Марію.

Хоч би ця Марія виявилася нашою і всій цій історії настав кінець!

— Там є відомості, — вела далі Тамара Іванівна. – Вона виявилася фольксдойче – німкенею, яка жила за межами Третього рейху. У них і карточка на неї є, і справа.

— Так що, їхати туди?

— Мені переслали факсом деякі документи. Якщо вас вони не задовольнять… — витягла з шухлядки кілька папірців жінка.

…Через силу стримуючись, я повільно взяв папірці: протокол допиту – почитаємо потім; анкета якась – мало зиску від неї, як ми не знаємо жодних даних про нашу Марію; фото – анфас і у профіль. Через факс поганенько передалося, але розгледіти можна. Тридцятип’ятирічна суха блондинка з тонкими губами. Це не вона – не та, що нам треба!

Показую зображення Ріхардові, він розчаровано зітхає.

— Якщо вас цікавить подальша доля Марії Запшеченьської, — радить архіваріус, — то можна звернутися із запитом до російського архіву правоохоронних органів чи до нашого архіву СБУ.

Ми подякували привітній Тамарі Іванівні, подарували коробку цукерок і, сховавши до сумки папери, вийшли.

На вході нам зустрілися двоє спортивних хлопців. Упіймавши мій стривожений погляд, майор пояснив:

— Наші люди попрацюють кілька днів у архіві. І якщо хтось питатиме, чим ми тут цікавилися, вони прослідкують, аби питали ввічливо.

Процес пішов – згадую я ще раз невдатного генсека.

Якби мені, уродженцеві Печерська [12] Центральний, традиційно найпрестижніший район Києва (якщо ви читаєте цю виноску, виходить – ви жодного разу не бували у столиці?) , хтось сказав років п’ятнадцять тому, що я житиму на лівому березі і любитиму свій район, я би не те що не зрозумів чи не сприйняв такого твердження – я би навіть образився.

Спальні райони – хай то Сихів, Чертаново чи Троєщина – завжди викликають в уроджених городян недовіру. Старі міста приростали колись цими адміністративними одиницями, так і не спромігшись поширити на них ані свій архітектурний стиль, ані спосіб життя, не говорячи вже про манеру спілкування чи навіть говірку. Там завжди виникала власна субкультура, може, зовні і не ворожа відверто до сталої місцевої, але разюче відмінна, для мешканців старих районів незрозуміла, чужа і майже завжди неприйнятна. З часом її носіїв стає більше, ніж старожилів, і будь–яке місто втрачає свій особливий шарм і колорит, перетворюючись потроху на галасливий мегаполіс, схожий на усі мегаполіси світу.

Так було й у Києві: Поділ, Печерськ, Євбаз і Бессарабка, навіть колишні передмістя: Шулявка, Соломенка, Деміївка та Звіринець – розгублено й трохи здивовано дивилися на Нивки, Дарницю, Відрадний, Святошино, Оболонь, Троєщину, Вітряні гори, Харківський масив і Теремки, яки стрімко оточували їх, і на мешканців цих мікрорайонів, доволі відмінних від киян. Тепер у Києві вже нікого не дивували люди, які штовхалися у транспорті, кидали де прийдеться недопалки, лізли без черги (а колись вони, черги, вишиковувались у столиці навіть на тролейбусних зупинках), плювали на тротуари і таке інше. Перелік цей безкінечний, і він тільки зростає з часом, тому продовжувати його – жодного сенсу: я думаю, ви вже все зрозуміли.

Звісно, не всі корінні мешканці мого міста – цивілізовані європейці і завше чинять виключно культурно і правильно: сам Володимир Мономах юнаком дряпав банальне ґраффіті на стіні Софійського собору: «Ох тяжко мені»; далеко не всі кияни першого покоління — блюзніри та невігласи; хтось же пише геніальні пісні про Київ: «…дорогими для мене стали хвилі Дніпра», будує унікальні київські мости, вигадує нові методи зварювання, робить неймовірні операції на серці, перемагає найкращих у світібоксерів – надважковаговиків, талановито грає у театрі Тев’є–Тевеля чи Кіна ІV і все таке інше.