Array Array - Монолог самотнього мужчини

Вмовив та поїхав. А коли кум з бухгалтером вже поверталися та вийшли на перон метро на Гідропарку, повз них чомусь проїхав порожній потяг.

— Чого це він не зупиняється? – здивувався кум.

— А ти руку піднімав? – питає єхидний бухгалтер. – Ти що, не знаєш, що на Гідропарку взимку зупинка на вимогу?

Машиніст наступного поїзда метро ошелешено розглядав здоровенного дядька у дорогому пальті, який намагався зупинити його міжнародним жестом автостопа…

Отож: не треба аж так відриватися від народу!

…Завідувачка відділом Державного архіву Тамара Іванівна Голубок перебрала швидкими пальчиками картотеку і зітхнула:

— Лише три аркуші в одній справі. У нас небагато… Тоді всі документи йшли на Москву …

— То видайте, що є, — погодився я і подарував миловидній дамі свою найчарівнішу усмішку.

Два папірці були зовсім нікчемні, а от третій … Це був особистий припис від п’ятого липня сорок другого року для пана обер–лейтенанта Карла–Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марії Запшеченьської відбути у відрядження до Криму з особливими повноваженнями у питаннях археології. Підпис – генерал фон Штрудель, печатка з орлом – усе як годиться.

— Твій дядько що – археологом був? – здивувався я.

— Та ні, але, як кожний пристойний колекціонер, на археології трохи знався.

— Ти бачиш, його особистого тлумача звали Марія! – я уважно подивився на німця. – І, цікаво, які такі археологічні справи були у твого дядечка а Криму…

— Я не знаю, він ніколи не розповідав про Крим… Ти думаєш, це та Марія?

— Усе може бути. Слухай, у мене є знайомий, керівник обласної археологічної експедиції. Може, його попитаємо, що могло зацікавити генерала вермахту у Криму?

Я нахабно, проти всіх правил перезняв документ цифровою камерою, заклав потрібну сторінку папірцем, підійшов до симпатичної заввідділом і з невинним виразом обличчя сказав:

— Дякуємо, шановна Тамаро Іванівно. Ви допомогли нам відшукати дуже цінний документ. Він стосується родича мого іноземного друга. Але, — я розкрив справу на закладці , — нам не зовсім зрозуміло, хто ця дама, що згадується поряд із паном бароном.

Архіваріус взяла справу, передивилася припис.

— Це так важливо? – здивувалася жінка.

Я усміхнувся:

— Мені – абсолютно неважливо, а он тому педантичному німцеві, — я кивнув на Ріхарда, — вкрай необхідно.

— Я спробую пошукати якісь дані, — із сумнівом пообіцяла вона.

Моє: «Дякую, шановна Тамара Іванівно» – прозвучало дуже щиро.

— Цим ви зробите величезну послугу євроінтеграції, — весело підморгнув я. – Коли нам зайти по відповідь?

— Днів за два, думаю.

Ми вийшли з архіву, пройшли повз телевежу та хокейну ковзанку й пірнули в метро. Що там тієї дороги: пара зупинок до «Золотих Воріт», перейти на «Театральну», а там вже — поряд.

Керівник обласної археологічної експедиції, кандидат історичних наук Степан Мар’янович Гоняйло почухав плішиву опуклу потилицю, покрутив козацького вуса і прорік:

— Ви знаєте, Олексію Володимировичу, перед самою війною в Криму працювала на розкопках група професора Ізюмського–Інжирова, були навіть цікаві знахідки часів правління Шагін–Ґерая, але евакуювати нічого не встигли, здали до місцевого музею. Фонди музею були вивезені лише частково. Частину експозиції було залишено, один з кораблів, що перевозили експозицію, було потоплено. Подальша доля знайдених артефактів невідома: після війни частину експозиції повернули з Середньої Азії, але знахідок професора Ізюмського–Інжирова не виявилось ані серед повернутого, ані у тих крихтах, що лишилися після окупантів. А розкопки не поновлювалися – не до того було. Про це може краще знати мій учень, Богдан Коропенко, він доцент тамтешнього університету, у мене колись дипломником був саме по останніх роках існування Кримського ханства.

Коли ми вже пили каву у «Барабані» після візиту до експедиції, я між іншим спитав:

— Так що там колекціонував твій дядько?

— Старовинну зброю та військову атрибутику, — гордо повідомляє шукач таємничої Марії.

— А Шагін–Ґерай знаєш хто? Останній Кримський хан. Його примусили зректися престолу і вислали до Калуги.

— А де це – Калуга?

— Це далеко. Нам туди, — заспокоюю німця, — не треба. А от чи не по знахідки професора Кішміш–Фігова він туди їздив?

— Якого…Фігова?

— Фіг його знає, якого. Того, що розкопки вів. Ізюм–Інжирського, чи як там пан Гоняйло сказав? Знаєш, Ріхарде, у мене пам’ять – конкретна: не на слова, а на суть! Щоб ти знав, інжир і фіга – це одна й та сама смоківниця.