Юрко Іздрик - АМтм

— Це ще хто куди прямує, сраная уродіна , — захекано промовив я. Може, й не варто було обзивати власне відображення, але їй-бо', я вже мав цього усього досить.

— Ну-ну, нічого, заспокоймося. Ба більше: утішаймося, бо чи варто виживати, коли не вмієш тішитись життю. Вважаймо, що ми просто рухаємося далі, та й усе, — судячи з інтонації, відзеркалень уявив себе моїм психоаналітиком.

— Це ти рухаєшся просто так, силою інерції, та й то лише в межах автономії дзеркальних рам, самостійний ти наш, а я пливу осмислено й цілеспрямовано.

— «Пливу»? Невже прозвучало «пливу»? Ми відважилися врешті подивитися правді у вічі?

— Наразі я дивлюся в твої червоні вибалабушені баньки, сподіваюся, це не те саме, що дивитися правді у вічі.

— Як коли, брате, як коли. То куди ж ми пливемо?

— Якщо йдеться про мене, то я збираюся прийняти душ.

— Ов-ва! Обмити тіло? — Треба віддати відзеркаленеві належне: він розумів, що тіло в нас лише одне.

— Помити, бовдуре, а не обмити. На відміну від тебе я досі ще живий.

— А хто з нас хто? — Сучий син, він ще потрафив загнати мене в пастку.

— Ну, я — це я… а це — ми… — Я відчував, що заплутався.

— Отож-то: ми! А що привело нас сюди? — Сраная уродіна відзеркалень відчутно тріумфував.

Я знітився. Бо й справді… Невже йому відомо більше, ніж мені… Але ж мені нічого невідомо…

— Не можу втямити. Звідки усі ці історії, чиї це слова, хто всі ці люди?.. — Я не впізнавав власного голосу.

— Їх нема… — урочисто промовив мій дзеркальний візаві, — можливо, ми зробили помилку, сівши на пором, купивши потяг на квиток, злетівши з даху. Звичайно, і тут можна пересуватися, змінюючи напрям, але це не впливає на ту основну рушійну силу, котра невідворотно, як вітер, чи двигун, чи течія несе нас…

— То за нами полюють? Від самого початку? Хто б міг подумати, що ми такі значні особи…

— Та їм на нас плювати, а не полювати. Це ми самі втрапляємо до пасток, а вони лише переносять їх з місця на місце.

(Блукаючі пастки, різоматичні змови, омоніми, ампліфікації, коменти — оце і є твоя біографія?)

— Але навіщо? Навіщо це все? Хто ми такі, аби отаке влаштовувати заради двох маленьких… — Я не міг підібрати потрібного слова. — Хто ми такі?

— Ну-у-у… Подібні запитання могли б завести нас надто далеко.

— Надто далеко? А що, в твоїй довбаній безконечній вічності теж є такі поняття, як далеко чи близько? — Мене це починало дратувати. Коли нічого не можна довідатися у власного відображення, найкраще розбити свічадо.

— У нашій довбаній вічності є всілякі поняття, навіть такі, які тобі й не снилися…

— Мені … Отже, потворо зі скла, ти визнаєш, що я — окремо, що я — не ти, а ти — не ми, то, може, досить?

— Ні. Ні, не досить… Нічого не відаючи… ніяк не діючи… ні на що не чекаючи… і такий кінець… і не одержати ніякого пояснення… і жодних оплесків… бо там немає оплесків… лише тиша і якісь прілі речі… прілі, бля, речі… ну його на хуй, це смерть…

Раптом я зрозумів, що він просто п'яний. Скотина! Набухатися в такий день! П'яне бидло! І я ще з ним розмовляв, я ще сподівався від нього якихось пояснень!..

Зі злості я жбурнув у віддзеркалення кавалком мила, але вцілив чомусь у сусіднє люстро, порожнє. Посипалося бите скло, заблискотіла амальгама, це вивело мене із заціпеніння, і я знову погнав уперед.

А навздогін мені лунало:

— Зеркала, пане Окрю, трохстінні зеркала… це є найліпше й найдешевше средство до плекання штуки володіння над собою.

За танцювальною залою зненацька відкрилася простора анфілада з'єднаних арками кімнат, яку годі було собі уявити навіть у найпафоснішому корпусі найблатнішого санаторію — уся ця розкіш заледве помістилася б у якомусь велетенському палаці. Все тут випромінювало велич і пишноту — золото, ліпнина, скульптури, вітрини, вікна, шик і глянс. Фальшиві колони, нашвидкуруч збиті з дощок, виглядали на правдивий мармур; картонні фігури лицарів вражали подобизною і вселяли непідробний ляк; ліпнина з пластиліну нічим не програвала гіпсовим оригіналам; підробна позолота блищала на зразок найвищої проби; полотна старих майстрів, разом із рамами наквецькані просто на стінах, відповідали першотворам до найменших дрібниць (особливо вражала велетенська «Битва Олександра»); зелений латекс штучних оаз, здавалося дихав киснем; а бутафорське умеблювання, вочевидь притягнуте з театру, обіцяло комфорт і старосвітську ергономічність. Єдине, чого тут не було — це жодних засобів для гігієни (не враховуючи нічних горшків попід ліжками), отже мені тут було нічого робити. Ковзаючись на слизькому паркеті, я підтюпцем побіг далі. Анфілада вивела мене до темного вузького коридору із помальованими олійною фарбою стінами, аварійними червоними ліхтарями під стелею та рядом дверей по обидва боки. Двері були без табличок, але різнилися і розмірами, і фактурою, і клямками. Одвірки місцями були пообписувані чи то графітті, чи то підказками, подекуди виднілися бейджі з проханнями не турбувати, стукати тричі або ж входити без попередження. Десь тут — підказувало мені чуття — могли б ховатися душові. Та щоб знайти їх, мабуть, потрібно було перевірити кожен вхід. Цим я і вирішив зайнятися.