Юрко Іздрик - АМтм

…вгодованого лицаря стріляти не став, — не наважився, передумав чи пошкодував набоїв, не суттєво, — пострілу не зробив, про що, власне, і йдеться (а хмару й без того швидко спотворив вітер, і тепер вона вже належала нефігуративному мистецтву). Натомість сховав пістолет до кишені, струсив усе, що було на брезенті, додолу й запхав ногою під фундамент. Озброївся саперною лопаткою.

Далі його дії сторонньому обсерватору могли б видатися чимось на кшталт шлюбного танцю представника найнижчих каст членистоногих: він взяв лопатку в зуби, опустився рачки й, виконуючи механістичні, невластиві антропоморфним істотам рухи, виповз на середину колишнього табору, там прибрав аґресивно-молитовну позу й так застиг. А що стороннього обсерватора не було поблизу, то тільки він сам своїм внутрішнім зором міг бачити хореографічний сенс усього дійства. З лопатою в зубах він стояв чотириного доволі довго. Слина текла підборіддям і зрошувала здеміфологізований L ow C rystal D ast . Взаємопроникнення стихій не відбувалося.

Проте за якийсь час царок мурах розрухався, і лопатка була використана за призначенням. Щоправда, копав він дивними рухами, але ці рухи роками відпрацьовувалися свого часу в монастирській муштрі — Мурашиного Лева готували особливо прискіпливо, — отже, були сповнені невловимого сенсу. І за неповні півгодини ціла піщана лійка ожила, схили її почали осипатися, закручуючись, перетікаючи, ховаючи залишки табору й готуючи пастку необережним мандрівникам.

На жертви не довелося довго чекати…

— Ого, старий, оце діла! — вигукнув я, коли Ез-молодший з'явився із пофарбованою на помаранчево чуприною, та ще й укладеною в рокабільний «кок». Малий стояв посеред хати (усі вдоволено аплодували) на тлі гігантської салатового кольору картини, котру ще вчора навіть не вдалося б занести до нашого помешкання. (На полотні салатовий заєць здійснював салатовий стрибок над салатовим містом, яке виглядало дещо фрагментарно, а на задньому плані, на бруківці лежали кабан і здохлий щур.) «Це Бенч намалювала, захоплена пінк-артом», — шепнув малий, але я не зрозумів, ідеться про зайця чи про чуб. «Скажи мені лише, чи ціна за ці апартаменти не полягає у вимушеному співжитті з усім цим кодлом», — прошепотів у відповідь я, але малий вже зник серед своїх відібраних тестуванням подруг. Ті натомість збуджено гомоніли. Чекалося якогось Діла Дзюпіна — місцевого гуру, а заразом редактора університетської порногазетки. Він не забарився й виявився чорнявим хлопчиною в окулярах. Нагадував радше відмінника, улюбленця підстаркуватих вчительок, аніж ідеолога контркультури. Привітався стримано і ґречно, не виголосивши жодної мантри. І жодної фенєчки не мав. Але мені не сподобався. Чомусь здалося, що він з тих типів, мати справу з якими — собі дорожче.

…не довелося довго чекати, поки прийшло розуміння того, що жодних жертв не буде. Якийсь улов, звичайно, був, але що ж то був за мотлох! Висохлі шматки піцци, бампер від фольксваґена, порожня пляшка з-під олії, картонна табличка з написом «перезмінка» — та навіть перераховувати не хочеться!

Попорпавшись у цьому смітті і викинувши з особливою огидою аж на саму гору бутафорський дерев'яний меч, він дістав свій New Nambu зі стертим серійним номером і втупився в отвір люфи, немов сподівався знайти в ньому якісь підказки. Підказок не було, діра зяяла чорнотою, і якби він справді був комахою, то заліз би в неї, звив би там кубло і так би жив, обплівшись коконом, аби не бачити й не знати всього цього лайна. Однак у люфі він не поміщався. Натомість вона легко поміщалася у ньому. Наприклад, її можна було вкласти до рота. Трохи повагавшись, він так і зробив. Прочитав при цьому кілька вивчених у монастирі мантр — аби відігнати можливу нудоту: одного разу, ще зеленим абітурієнтом-послушником він зіпсував через це усю справу, обблювавши й пістолет, і все довкола. Мантра була стара, та швидше за все якась фіктивна, бо, спробувавши якось перекласти її першою-ліпшою із доступних мов, отримав беззмістовну абракадабру:

«Come on, come on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok! There're too many of you skin-lovers…

— Ох мамма падре хрум… і дайтє пажалуста єщьо аґурєц , — зловтішно подумав і зняв зброю із запобіжника.

Та раптом щось занепокоїло його. Чи то запобіжник клацнув надто глухо, чи то не відчувалося в роті присмаку вороненої сталі, чи то зуби вп'ялися в люфу надто м'яко. Витягши пістолета з jamy ustnej [14] Ротова порожнина (польськ.). , він огледів його з усіх боків. Так і було — пукавка виявилася пластмасовою імітацією. І там, де — як здавалося раніше, — був слід від стертого серійного номера, безсоромно виділялося рельєфом фабричне клеймо: «Тульская фабрика игрушек им. Бой-Желенского». І хоча прізвище угонорованого татя й обіцяло щось залізне, та швидше за все етимологія боя відсилала до фруктового желе, а не до «желєза».