Юрко Іздрик - Флешка-2GB

Не знаю, скільки часу настоятелька вичитувала мене, але це був один із тих випадків, коли хронометраж не має значення. Принаймні той зовнішній, загальноприйнятий хронометраж. Вмикається внутрішній таймер, і кого цікавить, що ти відлучався до пекла лише на кілька хвилин — у твоєму приватному світі, ти вже гориш там, і гориш усю відпущену світові вічність.

— Але я не про це хотіла з вами говорити, — ніби здалеку почув я рятівний голос, виринаючи з інфернальних хвиль. — Я знаю, Ви багато подорожуєте, тож хотіла би просити Вас, аби Ви завезли до одного з монастирів цей образ. До якого саме, Ви зрозумієте самі, запевняю. Це дуже цінна ікона, і саме тому я не буду навчати Вас спеціальних заходів безпеки. Везіть її як звичайну річ. Вона не пропаде. А чи пропадете Ви, пане Іздрик, то це вже воля Божа.

І вона дала мені образ Діви Марії в золотій оправі. Зрозумівши, що авдієнція закінчена і не наважуючись уже сказати ані «до побачення», ані чогось на кшталт «героям слава», я вийшов, немов той двієчник із кабінету директора. Мабуть, ікона справді мала чудотворні властивості, бо тлум переді мною поштиво розступався, і я без перешкод дійшов до класу. Заняття скінчилися, і МК Дтам уже не було — кімната взагалі виявилася порожньою. Тож я вирішив пробиратися назовні.

(Уся ця історія з месиджами й місіями нагадала мені, що теорія знаків, які нібито присутні в нашому житті й треба лиш уміти їх відчитувати, — річ загальновідома й тривіальна. На примітивному рівні вона виражається в забобонах, тлумаченні сновидінь, астрологічних прогнозах та іншій бридні. На рівнях дещо вищих — у практиці одкровень, кабалістичних вправах, писанні священних текстів тощо. Та чи існують межі цих рівнів? Тобто чи існує найнижчий і найвищий серед них, а чи просування вгору і вниз потенційно безконечне, як і в усіх інших напрямках? Поняття не маю. Як не маю поняття, чого мене так вперла та квіточка і чого оце зараз я йду з Матінкою Божою під пахвою.)

Мабуть, я справді довгенько горів на пекельному вогнищі, бо за той час на площі перед собором уже вибудували високі риштування — докладно такі, як у мюзиклі «Hair», з чого я зрозумів, що планується якийсь рок-концерт, а риштування — це місця для глядачів. Ціла конструкція була змонтована на фонтані, що, за львівською традицією, завжди стояв без води. На риштування вже повилазила купа молоді, але пересуватися від цього було не легше, бо весь майдан так само запруджували люди. За межами кляштору ікона, вочевидь, втратила організаційно-регулівну частину своєї сили.

мК дя віднайшов, на диво, без труду. Я розповів їй про завдання настоятельки й показав образ. Уважно роздивившись, ми побачили, що це вицвіла репродукція, вочевидь довоєнна: такі часто можна побачити в галицьких оселях, а золотий обладунок — просто тиснена золотиста фольга, місцями побіліла від часу. Спасибі, хоч рами не було. Чесно кажучи, це відкриття не справило на нас якогось спеціального враження. Тобто я хочу сказати — не було ані розчарування, ані захопленого розчулення. Однак щось усе ж непокоїло мене.

— Бляха! — вигукнув я. — Ми ж забули торби!

І кинувся назад до кляштору.

Мушу сказати, що подальший хід секвенції набув чергових та незідентифікованих мною метаморфоз. Це вже не були провали в тяглості; не були збурення впорядкованості, викликані аберацією розуму; не були семантично-семіологічні сейсмокардіограми. Все видавалося набагато гіршим: секвенція перестала бути секвенцією, тобто sequentia — послідовністю, впорядкованим повторенням однієї теми на різних ступенях розвитку. Все збурилось, переплуталося, перемішалося… А тема… Якщо вона й продовжувала звучати, то у таких глибинах поліфонії хаосу, що навіть моє чутливе вухо автора не могло її вловити.

(Я часто думаю: а чи існує взагалі таке поняття, як «тема»? А чи це просто ми з нашою невитравною потребою до розуміння й класифікування виловлюємо з первозданного білого шуму найпростіші, доступні нашому слухові структури, а потім за допомогою нехитрих арифметичних вправ надаємо їм подоби читабельних послань?.. Ну, але це так, між іншим).

Тож можу хіба що з великою мірою недостовірності згадати кілька отих «найпростіших структур», які мені вдалося виловити з подальшого розвитку подій чи то зором, чи слухом, та аж ніяк не серцем.

Тлум усе густішав.

Були пошуки торбів.

Було привселюдне вкладання Діви Марії поміж сторінками торішнього «Плейбоя».

Був якийсь знавіснілий скаут із здоровезним, немов теля, вівчуром, який (вівчур) постійно намагався пантрувати мене і чомусь відпихав у бік фонтану.