Юрко Іздрик - Флешка-2GB

До Львова я вперше потрапив, коли поїхав навідати колишню дружину, свою першу дружину (першу й останню, якщо вже бути відвертим), вона мешкала в якійсь занедбаній мансарді, де винаймала крихітну комірчину; це було десь близько центру, однак у такій із дільниць, які непоправно нагадують окраїну (лише у Львові є такі місцини — з густими заростями кленів і тополь, де гніздяться зграї чорних ворон; із удавано лісовим ландшафтом, в якому легко заблукати; зі старими обдертими будинками, оточеними, втім, міцною кованою загорожею: на кожному будинку ще видно залишки барельєфів чи химер, кожен має якісь свої особливі прибудови, башточки з прапорцями й флюгерами, і в кожного на фасаді ще зберігся вираз обличчя колишнього власника або принаймні зіржавілий годинник), загублені дільниці, де лише дзеленчання невидимих трамваїв запевняє в близькості середмістя.

Дружина винаймала крихітну комірчину в мансарді, поділеній тонкими перегородками на добрих півтора десятка вузьких, схожих на шкільні пенали кімнат. По сусідству й животіло отих «добрих півтора десятка» дивних людей, які складали разом чи то якесь новітнє теософське товариство, чи маґістрат Ордену Аутсайдерів.

Або просто спільноту хороших і добрих людей, непотрібних нікому в славному місті Лева.

Коли я піднявся нагору (було би несмаком уточнювати, що сходи були темними, вичовганими, рипучими й хиткими; додам лише, що така деревина — просмолена, витримана роками у фізичному навантаженні, — найкраще надається до виготовлення музичних інструментів… у мене була колись віолончель, вироблена саме з такої деревини… дуже добра віолончель… я перестав вправляти після екзаменаційного концерту імені Вівальді До Мінор… по роках подарував інструмент приятельці з Любліна, яка дуже хотіла навчитися грати… невдовзі приятелька виїхала до Америки… не знаю, чи опанувала вона бодай гами… не знаю також, чи звучить де-небудь зараз та деревина зі львівських сходів… а якщо й звучить, то де?.. у Любліні?.. в Нью-Йорку?.. в кліпах Apocaliptyky?.. інструменти зазвичай живуть довше за людей… довше навіть за сходи… іноді довше за міста… втім, я таки збився на сентиментальну бридню), так от, коли я підійнявся нагору, якась бабця, жахливо артикулюючи, — так зазвичай артикулюють глухі від народження, — запитала, кого я шукаю. Коли я назвав своє прізвище, яке все ще зберігала моя колишня-перша-й-остання дружина, стара ще хвилю вдивлялася в мої губи, а потім махнула поліартритною рукою в кінець коридору.

Перше, що запитала моя колишня-перша-й-остання дружина (надалі мК д), це де я збираюся ночувати.

Кімнатка й справді була настільки крихітною, що там ледве поміщалися вузьке чернече ліжко, шафка й фортепіаний дзиґлик.

Не переступаючи порогу, я відповів, що в цьому немає жодної проблеми, останніми роками я часто спав по кутках на підлозі, я призвичаєний, ти ж знаєш. І взагалі, поїхали додому, подумав, але не сказав, бо ніякого дому в мене немає.

мК дпромовчала, а сусід-студент, який, вочевидь, через тонку перегородку почув нашу коротку бесіду, а оце щойно заходився витягати на коридор торби, збираючись на вихідні до батьків, запропонував переночувати в нього і тут же потягнув мене до себе.

Його комірка мало чим відрізнялася від кімнатки мК д, лише замість дзиґлика тут стояла коробка з-під ненайкращого львівського пива «1715».

Вчергове переконуючись у сердечній доброті мешканців мансарди, я запитав студента, як маю повернути йому ключі, бо не збирався затримуватися тут надовго. Які ключі, — здивувався він, — у нас же тут нема ніяких замків. І справді, обернувшись, я побачив на дверях лише кльозетний гачок, та й той ледве тримався.

Я повернувся повідомити мК д, що проблему з нічлігом вирішено, і зі здивуванням побачив навпроти її ліжка точнісінько таке ж. Евентуально для мене.

Я не став ускладнювати ситуацію і розпитувати про природу цього безсумнівно надприродного явища, тим більше, що в подальшому розвитку подій зяє нічим не заповнювана прогалина, можливо, тієї ж самої надприродної конфігурації, що й поява другого ліжка в комірчині (розміри якої до того ж апріорі унеможливлювали подібні фокуси).

Утім, феномен прогалин у секвенціях психозів сам по собі не новина:

Одного разу я повертався зі Станіслава до Львова після якогось бучного святкування й за звичкою купив на дорогу ще трохи алкоголю. Саме святкування відбувалося в оселі мого близького приятеля, на останньому поверсі дев'ятиповерхового блоку. Я знав, що і приятель, і решта моїх друзів уже дещо втомлені моїми пияцькими вибриками, але це був час, коли мене все ще запрошували на бенкети, уродини, презентації й національні свята. Втім, мова не про це. Так от, купивши на дорогу порцію алкоголю, я виїхав до Львова. Принаймні мені так здавалося. А далі… Далі якраз і виникає одна із тих прогалин, про незбагненність яких я згадував.