Юрко Іздрик - Флешка-2GB

Так само повеселів і український колега Міцкевича, уродженець міста Ніжина, Шевченко Тарас Григорович. Страхітливе бронзове Лоно України, що завжди бовваніло праворуч постаті поета, тепер похилилося, похнюпилося й нагадувало запилюжений траурний вінок, що його родичі померлого забули вдома через метушню, спричинену гострим бажанням якомога швидше завезти на цвинтар і закопати покійника.

Юрій Змієборець, що ніс цілодобову варту неподалік від місця, де колись стояв Франковий Університет (сам Каменяр упав обличчям у фіалкову клумбу і вже нічим не нагадував одного з народних мойсеїв, скидаючись радше на заіржавілу стару домну, яку винесли з металургійного комбінату і викинули в брухт), так от, Юрій Змієборець внаслідок невдалої спроби зісковзнути з крутого претензійного пілона, упав на голову, перевернувся, вгруз по вуха в ґрунт, по-американськи закинувши капці д'горі, зате підніс на списі вгору змія, і той майорів тепер на вітрі, немов поданий на конкурс Найкращого Міського Штандарту скульптурний ескіз у натуральну величину.

Коротше кажучи, все це виглядало карикатурно. Навіть таке фатальне, повне зруйнування житлового фонду ну ніяк не асоціювалося з Армагедоном. Усі ми були не так налякані, як розчаровані масштабом катастрофи. Все це було подібно на дешеву, фанерну декорацію столичної п'єси, яку в районному муздрамтеатрі поставив відставний воєнком із артистичними нахилами.

Але ми просто не знали решти загроз, що чигали на нас.

Ми багато чого не знали.

Ми нічого не знали!

Катастрофічність нашої ситуації почала проявлятися, щойно пішов перший від початку епідемії дощ.

Уламки міста, купи залишків, посткатастрофне сміття, що творили нереальний, але достатньо плаский, хоч і горбистий ландшафт, набираючи води, починали ріднути, розчинятися, розтікатися, вирувати й пінитися, закипати і випускати бульбашки газу, що самозагорався від контакту з повітрям, а тонкі язички блакитного полум'я швидко всіювали землю подобою космічної кислотно-ацетатної трави, якою невдовзі був покритий увесь видимий суходіл. Із пінистого варива потроху почали виповзати мацаки найглейкіших фракцій: вони мали консистенцію гончарної глини, але були липкі, як рідка ґума, і затягували в своє нутро незгірш ніж трясовина. Ця ґума, це плетиво недовго втримувало в'язкий стан, і за якийсь час воно почало швидко тверднути, цементуючи на місці всіх, хто вгруз у болотяну масу вище, ніж по кісточки. Отвори ж, із яких пробивалися язички блакитного вогню, обгорівши по периметру, почали розтріскуватися, вогонь почувся впевненіше, почав густішати, пробиваючись із кожної щілинки, кожної тріщинки.

Паніки не було. Паніку могли породити катастрофічні явища впізнавані, нав'язані кінематографічними стандартами. Тут же діялося щось водночас прекрасне і вбивче. Раптовість більшості смертей була причиною майже повної відсутності масового лементу чи криків. Загроза поширювалася так швидко й непередбачувано, що нечисленні врятовані мали дякувати радше якійсь математичній імовірнісній природі явища, аніж власній спритності чи інстинктові самозбереження. Я подерся на металеві руки уродженця міста Ніжина, Шевченка Тараса Григоровича, не так шукаючи порятунку, як через гостру потребу якщо не відчувати, то бодай бачити міцні й надійні батьківські руки, нехай і меморіальні. Я сидів на плечі Кобзара, без будь-яких емоцій спостерігаючи за Львівською Апокаліпсою. Ба більше: так само беземоційно я відпихав ногами інших претендентів на Тарасове плече. Не те, щоб я цілеспрямовано намагався вижити в конкурентній ситуації вибіркового спасіння чи підсвідомо прокручував у голові варіанти порятунку. На тлі планетарної пожежі — а обриси планети залежали від масштабу видимого горизонту кожного, тож я, інтуїтивно піднявшись вище від решти, бачив більше, видима мені планета також була більша, а це обіцяло більшу кількість можливих сценаріїв порятунку — так от, на тлі планетарної пожежі моральні настанови втратили свою імперативність так швидко, як спалахує і згорає на сонці торішня павутина.

На одному з кінців Стометрівки, там, де раніше була Опера, полум'я почало червонішати й розростатися, виділяючись яскравою плямою на тлі рівномірного блакитного світіння. Це горів дерев'яний каркас театру. Про те, що такий каркас існує, ми дізналися завдяки епідемії: кам'яні стіни розсипалися в порохно, оголивши архітектурний скелет, змайстрований із просоченої солотвинськими солями деревини. Саме резонаторні властивості просоленої деревини, як виявилося, гарантували цілком незлу акустику колишньої Опери. Мабуть, через наявність солей дим над театром піднімався не чорний, а білий — немов там, в епіцентрі вогню щойно вибрали нового постапокаліптичного Папу.