Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Саме з огляду на це нам видається доцільним попри традиційний коментар зробити спробу витлумачити найконтроверзійніші аспекти цього незвичного твору.

Леонід Косович

Як уже було сказано, Іздрик заклав в ідіолект «Подвійного Леона» складну символіко-міфологічну основу, з'ясувати всі аспекти якої не видається можливим. Передовсім тому, що в більшості випадків позірна складність і зашифрованість метатексту виявляється містифікацію — автор абсолютно вільно трансформує семантику запозичених знаків, символів та міфологем. Однак, безумовно, трансформація ця не є абсолютною, як не може бути абсолютною авторська сваволя стосовно архетипів масової свідомості. Крім того, повторюваність деяких образів, та й сама модальність мови «Леона» свідчать про те, що певна кореляція поміж загальноприйнятими значеннями та їх авторською інтерпретацією все ж існує. Тому спробуємо прокоментувати найпомітніші та найуживаніші елементи символіки «Подвійного Леона», що подібно метастазам пронизують анатомію книги.

Це, мабуть, найзагадковіша й найзаплутаніша знакова система, яка замалим не є визначальною для структури книги, однак її дешифрація — справа надзвичайно складна, не в останню чергу тому, що автор навряд чи керувався якоюсь, бодай примарною логікою. Швидше за все тут маємо напівінтуїтивну, напівмістичну гру з невідомими значеннями, тобто профанну комбінаторику. Натяк на саме такий стан справ знаходимо в розділі «Трансильванський транс», де неповноцінна андрогінна істота демонструє свої арифметичні здібності, та в розділі «Never Say Never Again» (епізод з гральними костями). Нам нічого не відомо про кабалістичні захоплення Іздрика, однак уже особливості конструкції «Воццека» (симетричність двочастинної будови, статистика розділів, ритміка повторень певних епізодів та синтагм, кількісна характеристика предметів аналізу, морфологічна специфіка тексту) вказують на небезпідставність припущення, що символіка чисел — одна із невипадкових і важливих компонент Іздрикового письма. Здогад про це знаходимо в герменевтичній розвідці Володимира Єшкілєва (див.: В. Єшкілєв. «Воццекургія Бет». Ів.-Фр. «Unicornus», 1998, ст.21), який вперше висловив припущення про кабалістичний (або квазікабалістичний) контекст «Воццека». Нам видається, що в «Подвійному Леоні», де наявність числової символіки нав'язливо підкреслюється автором (особливо в першому та останньому розділах), маємо справу не так з категоріями кабали, як із «постмодерною» сумішшю різних містичних практик, пов'язаних з числами, тобто своєрідну «екуменічну» контамінацію. Можна віднайти паралелі із циклом Д. Селінджера про родину Глассів, де, за припущенням деяких дослідників (див.: И.Галинская. Тайнопись Сэлинджера. М., «Наука», 1986), використана індуїстська система номографії чисел та естетично-знакових розрядів («Махабхарата», «Рамаяна», «Бгахаватгіта»): «Подвійний Леон» так само складається з дев'яти самостійних і самоцінних розділів, кожен із яких має особливе, чітко окреслене емоційне забарвлення, складаючи, в той же час, нерозривну цілість, структурну єдність. Страх, еротичне напруження, спокій-споглядання, естетична насолода, гнів, відраза, сміх-іронія, співчуття, одкровення — такий нонет психопоетичних станів знаходимо в обидвох творах. Щоправда, на відміну від Селінджера (та Іздрика-Воццека), Іздрик-Леон уникає символіки кольору, яка, згідно з трактатом «Дхваньялока» тісно пов'язана з числовою.

Загалом, можна стверджувати певну спадковість Іздрикових квазікабалістичних вправ. Він традиційно використовує числа передовсім як клас знаків, що описують міфологічну модель світу. Не важко зауважити універсальний поділ чисел на парні і непарні в зв'язку з дуальними міфологічними класифікаціями (чоловіче й жіноче, ліве і праве, верх і низ, інь і ян тощо). Найпростіші операції дають ряд сакральних чисел: 3, 4, 7, 8, 9, 12, 52, 888 тощо; так само, як порушення числової цілісності породжує інфернальну статистику: 6, 13, 44, 148, 666 і т.п. Зауважимо, що Іздрик підкреслено уникає 0 та 10, тобто числового еквіваленту першооснови, алефу, Ейн-Соф та його смислового розгортання в декаду «сфірот». Якщо у «Воццеку» пошуки абсолюту, відбуваються в двох протилежних напрямах в бік «чистого» ніщо та в бік універсальної всеохопності (це відображено всіма можливими комунікативними засобами), — то герой «Леона» вже не наважується наближатися до табуйованих меж, перебуваючи в композиційному хаосі нарративного епіцентру ( «Він так і не збагнув, що слова „кінець“ і „початок“ — не лише синоніми, але й — у деяких справжніх мовах — омоніми». Розділ «Never Say Never Again»). Складається враження, що статистична динаміка й кінетика сюжету книги знаходяться в паралельних площинах і ніяким чином не перетинаються. Втім, твердження це потребує детальнішого дослідження, що не входить у наші плани.