Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

У «Воццеку» психічний розлад відтворено через полі-, мега-, транс- і мульти-індивідуалізацію головного героя. Історія хвороби «Подвійного Леона» полягає в цілком протилежному фраґментурній неповноцінності героя; його непереборному, але нездійсненому бажанні злитися воєдино з об'єктом свого кохання (згадаймо Воццекове «Бути з тобою. Бути тобою. Бути»). Йдеться тут не стільки про фізичну чи духовну єдність, скільки про абсолютну цілість, тотальне взаємопроникнення, субстаніональну унітарність, на заваді якій стоїть уже не тілесність як така («Воццек»), а сама метафізична сутність непізнавального і неуникного тут-буття («Подвійний Леон»). І коли задекларована подвійність Леона в першій, одноіменній частині ще трактується як одночасна присутність у текстовому ґештальті двох психогенних фанотомів — автора і його протагоніста, то в наступних («Вінвона», «Акупунктура», «Трансильванський транс») дедалі очевиднішим стає той факт, що «подвійний Леон» — це, по суті, та монада, яка опинившись у темпорально матеріалізованій реальності, болісно переживає свою вимушену розділеність. Можна віднайти більш, аніж достатньо цитат (як нарративного, так і інтенціонального чи ідіографічного характеру), що підтвердили б цю тезу, але зайняли б невиправдано багато місця. До того ж автор, реєструючи різноманітні прояви «хвороби», пропонує нам несподівано відверту підказку до розуміння її істиної природи, вводячи в текстуру твору два, на перший погляд необов'язкові графічні символи — (тут у тексті — символ інь-ян. — Прим. верстальника ) та (тут у тексті — символ інваліда на візку. — Прим. верстальника. ) «Інь-ян» як тавро розділеної монади та «інвалід на візку» — як візуальний синонім неповноцінності, каліцтва. В поєднанні культур-філософської семантики першого та логотипної тривіальності другого — черговий вияв найуживанішого технічного прийому Іздрика: жорсткого, часто на межі фолу, зіштовхування ефемерної естетики високого, романтичного, духовного з табуйованою естетикою бридкого, потворного, патофізіологічного.

Єдиною видимою спорідненістю Воццека й Леона є їхня інфантильність. Однак, знову ж таки, якщо для Воццека вона є наслідком внутрішньої багатовекторності, яка унеможливлює будь-яку дію (своєрідний синдром «лебідь-щука-рак»), то інфантилізм Леона буквальний — це динамічна безсилість несамоцінної компоненти. В нейрофізіологічному розрізі це виглядає дещо парадоксально: хронічний невротик Леон постійно намагається пробитися в недоступні для нього сфери класичного психозу.

Таким чином, «подвійний Леон» — це, по суті «розчленований Леон». Тобто, виникає наступна імплікація: якщо клініка «Воццека» виражається у несполучній множиності макростуктури особистості, то в «Леоні» — навпаки, в сутнісній «некомплектності», сеґментарності авторського «Я».

При бажанні «Подвійний Леон» можна було б назвати «романом в новелах», якби лишень самі поняття «роман» і «новела» тут не були остаточно знівельовані. Іздрик змішує воєдино стилістичні модуси прози, поезії та драми, закладає в текст складну, не до кінця з'ясовану міфологічно-символічну основу (на її особливостях ми спробуємо зосередитися дещо пізніше), вибудовує хитромудру текстуру письма, перетворюючи візуалізацію тексту на повноправний технічний прийом і, нарешті, доводить «постмодерний» метод цитування до логічного абсурдного кінця — він не просто девуалізує механіку запозичень, а відверто, з показним зухвальством використовує цілі фраґменти творів різних авторів, іноді спотворюючи їх до невпізнаності, іноді залишаючи майже без змін, іноді вправно імітуючи стилістику, іноді формуючи карикатурні компіляції. Тобто, в даному випадку божевілля — не лише тематична канва, а й своєрідне виправдання авторської сваволі. Мусимо визнати, що алібі це досить хитке — Іздрик, як уже було зауважено, постійно балансує на межі дозволеного й табуйованого, прийнятного й неприпустимого. Тут уже не йдеться ані про етичний релятивізм, ані навіть про ризиковане експериментування.

Тому цілком виправданим видасться запитання:

«Чи «Подвійний Леон» — це взагалі література?»

Очевидно, що ТАК, коли трактувати термін «література» в найширшому сенсі як «сукупність всіх писаних і друкованих текстів», і мабуть таки НІ, коли керуватися бодай якимись, навіть найліберальнішими художніми принципами та мистецькими категоріями. Швидше за все цей твір можна назвати філологічним, а не літературним. Себто не стільки літературним, скільки філологічним. Мова «Подвійного Леона» ще самодостатніша, аніж у «Воццеку», і, — хоч іноді це майстерно закамуфльовано, — ритміка, фонетика та графічний потенціал тексту мають тут незаперечну презумпцію надвартісності, визначаючи конструювання як мікро- так і макроструктури тексту.