Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

— Розумієте, він досить відома в літературних колах людина, — раптом приєднується до моєї партизанщини Карп, — і не хотілось би…

— До того ж я типовий невротик, — підбадьорено додаю я. — Маю бзіка на пункті гіґієнізму, і погано переношу присутність незнайомих людей.

— Нічого. У нас прекрасні умови: є гаряча вода, душ і одномісні камери е-е-е… тобто палати.

Все. Це, здається, перемога. Цілком нежданна перемога. Фрау Де-не-де програла, недооцінивши життєдайної сили GUINESS'a, помноженої на міць поетичного братства.

— Давайте ми домовимося в такий спосіб, — кажу вже цілком упевнено й невимушено. Якщо мені цього разу не вдасться виплутатися самому, — я неодмінно звернуся до вас. Але гадаю, поки-що можна обійтися без госпіталізації.

Розмова, — оскільки результат уже всім зрозумілий, — набирає необов'язкового, світського характеру, і напруга поступово спадає.

Фрау Де ще виписує мені якісь ліки, щоб, принаймні в такий спосіб, закамуфлювати поразку.

— Ось це купите в аптеці на Бельведерській, — вони тільки там бувають, — і прийматимете протягом місяця в період абстиненції.

— Та не хотілося б заживати транквілізаторів, — кваліфіковано коментую я. Який сенс із однієї залежності потрапляти в іншу.

— Це не транквілізатор, — каже фрау Де, незворушно дивлячись мені просто в очі.— Це седативний засіб. Будете приймати, коли відчуєте неспокій, страх чи, скажімо, бажання випити.

Не можу відвести погляду від її гіпнотичних бездонних зіниць, де, мов у чорних свічадах, відбивається сферично здеформована кімната, гобелен, стіл, а на столі — папери, канцелярський набір і пуделко піґулок із дзеркальним написом: РОТАЗІЛІВКНАРТ. (В оригіналі тут — віддзеркалене слово ТРАНКВІЛІЗАТОР. — Прим. верстальника. )

Нічого собі, тут справді ставляться до пацієнтів, як до клонованих мультиплікаційних кроликів, що їх, як відомо, остаточно притлумити здатна лише рука рисувальника. Мав гаки рацію Гардінґ, коли казав: «Усі ми кролики різного віку й категорій стрибаємо — скік-скік — країною Волта Дизнея […]. Нам потрібен добрячий вовчисько, — вовкулака, беовульф, вервольф — на кшталт нашої дорогої медсестри, аби знати своє місце». А мені не хочеться, чорт забирай, бути персонажем чужої анімації. В мені залишилося ще трохи об'єму і трохи симпатії до тривимірності цього світу. Мені подобаються його ніжні опуклості, яких можна торкнутися рукою, його затишні западини, де можна зручно скрутитися калачиком, його шовковисті зарослі, які так приємно розчісувати сонячного ранку, похмурого пополудня чи дощового вечора.

— Отож, якщо наступного разу виникне нагальна потреба, неодмінно звернуся до вас, — підсумовую я, а фрау Де промовляє, прощаючись:

— Бажаю вам, щоб наступного разу не було, — маючи вочевидь на думці щось цілком протилежне.

Одурманений несподівано звитяжною розв'язкою, цілковито забувши, що виграний бій ще не означає перемоги у війні, я недооцінив тоді медико-містичну потугу наркологічної цариці.

І дарма.

Того разу мені справді вдалося самостійно вийти із зачарованого кола чаркування, але літо минало, і за кілька місяців я вчергове зайшов у таке круте піке, вийти з якого не зміг би й найкрутіший ас. Перші два тижні традиційно минули у відносній активності, що було радше негативним, аніж позитивним фактором, оскільки я міг самостійно й безперешкодно пересуватися, відвідуючи на зміну всі доступні мені кнайпи, — а саме найбридкіші забігайлівки в силу їхньої стилістичної відповідності обираю я в сезон падіння, — так от, ніщо не заважало мені відвідувати їх поперемінно (залишки примарного кодексу честі не дозволяли щодня світитися в одному й тому ж місці), втрачаючи потроху контроль над кількістю спожитого пального й заганяючи себе в глухий кут опорожненої пляшки. Мій алкогольний астрал, відділившись від фізичного тіла, знаходив підбадьорливі виправдання:

Бачиш, — казав він, — поплескуючи своєю неіснуючою рукою моє існуюче, але хитке плече, — сьогодні ти випив перше пиво аж по обіді, і апетит у тебе пристойний, всі функції організму в нормі, душ приймаєш регулярно, навіть інтерес до телевізора не повністю втратив, не кажучи вже про те, що сяку-таку роботу здатен виконувати. Без натхнення, щоправда, але хто б згадував про натхнення, коли необхідно щокілька годин підзаправлятися. Завтра підемо на зменшення дози. Післязавтра ще трохи мінімалізуємо, — обернена арифметична прогресія, — і за кілька днів будемо, як огірочки.