Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Це останнє чомусь викликало регіт навіть у німців та ірляндців.

Я пройшов крізь браму й подався далі без особливих намірів.

Почало якось нагло смеркатися. Коли я проминув готель VICTORIAі вийшов на автобусну зупинку в затиллі Бальшова Тєатра [57], було вже зовсім темно. З дурного дива мені здалося, що потрібно сісти в автобус № 521. До кого я збирався їхати — бозна. Раптовий напад топографічного ідіотизму підказував мені, що десь на краю міста чекає мене тепла ванна, смачна вечеря і зручний нічліг. Отож я дочекався автобуса і вирушив у невідомому напрямку.

Понтонним мостом ми перетнули Віслу, що текла якось незвично, ніби змінивши русло. Мабуть, це якось пов'язано зі вступом Польщі до Европейського Союзу чи Ліґи націй або й NATO, подумалося мені. Точно! NATO! Дурнуваті натівці із стратегічних міркувань змусили ляхів повернути ріку — від моря до моря.

Автобус їхав уже якимись неосвітленими районами, а за темною водою виднілися вогні великого міста. Непогана панорама для рекламного плаката. Чимось навіть нагадує Нью-Йорк. Чи, радше, гібрид Нью-Йорка з Москвою. Палац культури й мистецтв нагадує звироднілий Кремль, а Центральний універмаг неуважний обсерватор цілком може прийняти за Empire State Building.

Натомість ми пересувалися вуличками, що найбільше скидалися на Південний Бронкс, орнаментований візантійським зооморфізмом.

Зненацька автобус зупинився, і в розчахнутих дверях з'явилися вбрані на чорно контролери. Чорт! Я ж забув компостувати квиток. Опа-а! Грошей на штраф у мене немає, документів ніяких — навіть факс я необачно викинув після прикордонних пригод. От халепа! Не халепа навіть, а повний пінцет.

Контролери поволі просувалися салоном, наближаючись до мене й виводячи безбілетників надвір. О, це не просто перевірка, — дійшло до мене. Це облава на нелегальних іміґрантів. Ну, все. Тепер нічліг мені вже точно гарантований. На нарах в буцегарні.

Я традиційно почав уже було миритися із ситуацією, коли раптом водій відчинив половинку передніх дверей і вийшов покурити. Я обережно і, наскільки це було можливим, непомітно піднявся з місця й рушив уперед. Якось мені вдалося незауваженим протиснутись у вузький прохід, і ось — свобода! Втім свобода ця була покищо суто гіпотетичною. Оточені зусібіч людьми в уніформі нелегали боязко тулилися одне до одного. Я обережно обійшов № 521. І так само обережно й повільно почав віддалятися від місця катастрофи, не зовсім упевнено вдаючи випадкового перехожого. Раз-по-раз озираючись, я побачив, що коло автобуса починає діятися щось незрозуміле. Якогось чоловіка в білій полотняній куртці оточили молодики вже без ніяких одностроїв. Вони щось говорили до нього, а він тільки мовчки диким поглядом роздивлявся довкола. Раптом у когось в руках зблиснув ніж, на білій куртці розповзлася червона пляма, і чоловік почав повільно осідати на землю.

Розв'язки я не став очікувати і рвонув щодуху геть.

Не знаю, що це було. Напевно вже не перевірка квитків і навіть не облава. Все скидалося радше на черговий грабіжницький напад. Завжди я втрапляю в якесь лайно. Хай йому біс! Як не митники, то рекетири, як не контролери, то ґанґстери, як не цигани, то акупунктура. Господи, якби хто знав, як усе це мені набридло. Швидше назад. До мосту. До річки. До незалежності.

Я простував темними вулицями, орієнтуючись по заграві, що осявала добру половину неба. Десь там лежало так необачно покинуте мною місто. Я йшов, а перед очима все ще стояла жахлива картина — червона пляма, що розповзається на білому полотні — державні кольори країни, в якій я зараз перебуваю.

Звірячий інстинкт самозбереження вивів мене до мосту — цього разу капітального бетонного мосту із безліччю переходів, арок та ніш. Треба було якось розібратися в їхньому лабіринті, щоб піднятися нагору, на проїжджу частину, і там, можливо, сісти в трамвай, хоч найкраще вже, напевно, нічим не ризикуючи, йти собі пішки — квапитися мені нікуди.

Однак лабіринт примостової архітектури виявився складнішим, ніж видавалося напочатку. Сліпим цуценям я тицявся в якісь глухі кути, проходив повз розписані барвистим графіті стіни, і вже навіть було подумав, чи не зробитися мені на одну ніч класичним клошаром, коли переді мною нагло виникли широкі сходи, що вели донизу. Чомусь вирішив, що саме вони виведуть мене на правильний шлях. А в голові крутилось як заклятгя: віадук, віадук, віадук. Зненацька позаду почулися кроки. «А от і клошари, — подумав я. — Ну що ж, приємного знайомства».