Юрко Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Їхати належало цілу ніч, до того ж проходити серед ночі митний контроль — а для цього необхідна ситість і впевненість. Хлоп'ята-рекетири і панни-спекулянтки, бізнесмени-початківці і відчайдухи-перекупщики, „нові слов'яни“ і старші поважні галицькі пані — всі однаково відважно перехиляли одноразові пластикові шклянки, чия одноразовість завдяки народній мудрості й кмітливості використовувалася не раз і, — коли вже викладати все на чистоту — не два.

Було б неприпустимим виявом снобізму оцінювати це як відсутність виховання, загальної культури чи відчуття стилю. Навпаки — здається, що саме в цій гастрономічній імпульсивності, в цій кулінарно-туристичній екстравертованості демонструє наша нація свою душевну делікатність, незахищеність і вразливість. Лише безповоротно урбанізована істота може незворушно сприймати своє ув'язнення в металевій скрині — а чим іншим, як не металевими камерами є всі ці поїзди, автобуси, автомобілі, літаки? — людина ж природна, не зіпсута остаточно цивілізацією, відчуває пекучий внутрішній дискомфорт, неспокій, клаустрофобію, страх. Поки триває заколисуючий перестук вагонних коліс, ти ще готовий приймати правила гри і витримувати цей обмежений простір, вимушене сусідство незнайомих людей, нові запахи та інфернальне світло, але варто потягові затриматися довше на опівнічному полустанкові, як пекельна тиша, розріджена похропуванням із верхньої полиці та дитячим скигленням в сусідньому купе, змусить тебе зірватися на ноги і шукати розради чи то в смердючій тамбурній цигарці, чи то в панічному поїданні залишків домашньої шинки.

Раніше, скажімо років десять тому, Альбан як представник древнього аристократичного роду, можливо, скривився б на вигляд ремиґаючих співвітчизників, але сьогодні, відчуваючи навіть певну спорідненість з ними, в нападі нонабстинентського демократизму він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу і зробив добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити перший секрет: Альбан їхав без квитка.

Що називається, з а й ц е м — дивний, чесно кажучи, художній образ.

До останнього дня він зволікав із придбанням квитка, бо не був певний, чи встигне виробити закордонний паспорт. Він вистоював довгі черги в казематах місцевого ОВІРу, тягав туди якісь підозрілі пакети, набиті пляшками і шоколадом, видзвонював незнайомих знайомих у пошуках впливових осіб, демонстрував права на різноманітні пільги, розмовляв облесливим голосом і запобігливо заглядав ув очі, позичав гроші, просив, брехав, обіцяв, однак уся ця акробатика приносила мало користі.

Можливо, в якійсь іншій історії я розповім докладніше про Альбанові паспортні пригоди, та зараз не варто витрачати на них ні сил, ні часу, бо головне, наразі, те, що паспорт врешті-решт в остатній 'мент було все-таки отримано, і наслідком цієї остат'мент'альності була неможливість придбати квиток через відсутність їх у касі автобусного вокзалу, котрий в Калуші міститься під тим же дахом, що й залізничний, та це в даному випадку теж не має аніякісінького значення.

Тож Альбан їхав зайцем. Водій (один з водіїв, уточнимо, бо в міжнародні рейси їх відправлялося по двоє), що називався Тарас (інформація для керівництва Калуського автопарку), з якоюсь підозрілою легкістю погодився підкинути Альбана до Варшави, ба більше — на „бамбетлях“ зібралась ціла компанія, щось на кшталт касти недоторканих чи товариства табірних „півнів“. Отож Альбан їхав зайцем, але серце його не було спокійним, і під цим приводом він витяг із кишені пальта свою нержавіючу флягу і зробив перший добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити другий секрет…».

Отак писав би я про свої пригоди ще кілька років тому, але сьогодні це було б непростимо, непристойно відвертим самоповтором (до того ж більшість лінгвістичних конструкцій і лексичних побудов уже використані у «Воццеку»), а це неприпустимо для сучасного українського письменника, хоча слово «сучасний», — не кажучи вже про «український» — тут абсолютно зайве.

Тому обмежуся лише кількома стислими спостереженнями.

На польській митниці молодий, сенсаційно хамовитий, — ogniem і mieczem [51], — прикордонник сказав, скептично оглянувши моє факсоване консулятом запрошення: «Pojedesz' domoj. Faks nie dokumient». Я вже в душі налаштувався на саме такий розвиток подій (завжди легко відмовляюсь від замисленого, як тільки-но виникають найменші перешкоди), однак на щастя (присмачене, втім, кінематографічним suspense'ом) увага митників перекинулася на двох сексапільних дівчаток, з якими було проведено довгий міжнародно-садистський сеанс в кімнаті для обшуків. Весь цей час я разом із співвітчизниками покірно чекав своєї долі. Вони переживали за свої запаси спирту, котрий сподівалися збути на знаменитому варшавському стадіоні, перетвореному в гігантський базар, а я мнув у руках непотрібний уже факс і думав чомусь про те, що от в торбі моїй лежить новенька парасоля, а це означає, мабуть, що дощів не буде, і парасоля залишиться, як завжди, забутою де-небуть на готельному столику чи в гардеробі консуляту. Наявність парасолі мене дратувала більше, ніж прикордонне хамство.