Юрко Іздрик - Острів КРК та інші історії

Третій вияв патріотизму — безконечне очікування боїв. Час бездіяльності в окопах та наметах належить до найважчих фронтових випробувань. Бездіяльність породжує бажання, бажання породжує надію, надія породжує впевненість у тому, що війна закінчиться, обійшовши тебе стороною. І ось, коли вже всі беруться нашивати демобілізаційні комірці — починається бій. В бій ідуть радісно, розпрямляючи на ходу задерев'яніле тіло. Бій приносить відчуття полегшення і, подекуди, звільнення. Смерть.

Від постійного очікування, як правило, захворюють астенічним синдромом.

Медицина погано дає собі раду з цією недугою, і астенічний синдром обов'язково косить два-три повоєнні покоління.

Зате в шпиталі я зустрівся з Анною [56].

Ми розминулися в шпитальному коридорі, — з одного боку великі зафарбовані вікна, з іншого — ряд дверей. Я йшов, намагаючись не ступати на чорні плитки — розповсюджена психічна вада, рудимент інфантильності. Анна наближалась, опустивши обличчя, — звичка, що виробляється від надміру чоловічого оточення, — і я ще не знав її імені. В руках тримала щось сховане під білою серветкою. Відстань між нами зменшувалась, і я забув про чорні квадрати, як іноді забуваєш про біль. Я просто давно не бачив жінки, і ми розминулися в шпитальному коридорі, — з одного боку великі зафарбовані вікна, з іншого — ряд дверей.

Напевно, силою моїх бажань була вибита ноша з її рук, і я обернувся на металево-скляний дзвін, щоб побачити, як сипляться додолу брязкальця і шкельця, різноманітне медичне причандалля, як розлітаються по білих і чорних квадратах підлоги блискітливі, гострі й небезпечні знаряддя лікарських тортур, як вибухають ампули, розбризкуючи ліки та отрути, як скачуть жабами ґумові груші геть і далі від уготованої для них долі бути затичками солдатських задниць, як звиваються вужами джгути, як гнуться гострі шпичаки безжальних голок, як пінцети танцюють на тонких ніжках, впадаючи в амок, як судомляться в корчах затискачі і скальпелі скальпують стоси вати, як тріщинами беруться дзеркала, як здригаються в конвульсіях спіралі і пружини, як протези вимагають рівноправ'я, порипуючи штучними суглобами, як вищать пилки і свердла, як кришаться кістки і зуби, як набрякають пурпурно бинти і бандажі вивалюють назовні анатомічний мотлох — я бачив те, чого не було, а те, що було, ми кинулися збирати обидвоє, потроху наближаючись, підсуваючись один до одного з протилежних сторін шахівниці, е-2, е-4 [57], найкращий хід для початку партії, е-2, е-4, якою буде ваша відповідь, Анна плакала, не піднімаючи голови, і сльози, її сльози, котрі не мали жодної можливості стікати обличчям, де русла передбачені природою чи Богом, ті сльози збиралися на кінчику носа і скапували на підлогу, перемішуючись то з ліками, то з отрутою, розбігаючись в різні боки сріблястими краплями, втім, це могла бути і ртуть із розбитих термометрів, це напевно була ртуть, е-2, е-4. Я ще не знав тоді, що вона Анна, я діставав з-під батареї якусь копирсачку, а вона, Анна, моя Анна, збирала гострі шкельця розбитих шприців, е-2, е-4, ми наближалися неухильно, виконуючи лише цей один, найбільш вдалий і добре вивірений хід, е-2, е-4, е-2, е-4, по чорно-білих квадратах шпитального коридору, аж поки її сльоза не падає мені на руку, і аж поки наші коліна, — хоч я найбільше боюсь образити її наближенням, — аж поки наші коліна не торкаються, і я бачу нарешті її обличчя і потріскані губи, котрі, ледве ворушачись, промовляють «дякую вам», а я цілую вологі очі, і тільки ці вологі очі й бачу, не помічаючи більше ні потрісканих губ, ні крапель, що збираються на кінчику носа, я завжди бачу те, чого бути не може, бо наші руки тримають знаряддя тортур, і ми боїмося найменшого поруху, Анна, кажу я, Анна.

І коридор заповнився людьми.

Мій тато не має жадних дивацтв. Він нічого не колекціонує, не грає на скрипці, не ганяється за жінками, не потерпає від фобій, не копирсає нігті гребінцем. При всіх його позитивних рисах — інтелігентності, порядності, інтелекті, — і при тій досить значній посаді, яку він обіймає в міській управі, тато має схильність до способу життя пересічного громадянина. Він регулярно ходить на службу, регулярно харчується, при чому поїсти любить, вечорами не проти полежати на канапі з газетою чи книжкою. В нього не буває потягу щось там підмайструвати або, скажімо, розгадувати без свідків кросворди. Кожне відхилення від усталеного порядку він намагається ліквідувати якнайшвидше і, — хоча йому вдається навдивовиж достойно виходити з незвичних, ба, навіть критичних ситуацій, — очевидно всіляке збурення забирає масу душевних сил, і тато вимушений скомпенсовувати подібні втрати тривалими прогулянками по лісі. Певно, за відсутністю інших дивацтв, можна вважати дивацтвом його потяг до самотніх лісових походеньок, але в такому разі нас усіх можна трактувати як патологічних збоченців. До того ж тато не визнає всіляких там полювань, збирання грибів чи рибальства. За це я його поважаю.